Гідні наступники свого діда. Історія про воїна другої світової війни, який став прикладом для своїх онуків

Не так давно чоловіки народжувалися для того, щоб стати воїнами, у них не було інших обов’язків, крім як слідувати кодексу честі і передавати його заповіти нащадкам. Блага сучасного світу змінили відношення чоловіків до свого призначення. Та час йшов. І, як з’ясувалося, інстинкт воїна-захисника все ще дрімає в кожному чоловікові.

Хіба коли небуть ми могли подумати, що про війну говоритимемо в теперішньому часі, а онуки героїв другої світової боронитимуть Вітчизну від сусіда — агресора, як і в 1941, віддаючи найдорожче — життя. Хіба могли уявити, що матері оплакуватимуть своїх дітей —  синів і доньок, які на своїй землі в 2016 році кластимуть власні життя за життя і волю держави…

Наша історія про воїна другої світової війни, який став прикладом для своїх онуків.

Михайло Кирилович Родін народився 24 листопада 1924 року в м.Волноваха Донецької області в багатодітній родині учасника громадянської війни, який воював командиром ескадрону в першій кінній армії Будьонного. За хоробрість та відвагу, проявлену в боях з ворогом, його батько, Кирило Єгорович, був нагороджений орденом бойового «Червоного прапора» та червоними шароварами. Мати Михайла Кириловича, Пелагея Федорівна, була домогосподаркою, адже в неї на вихованні було семеро дітей різного віку.

Коли 22 червня 1941 року почалася війна, Михайлові було 17 років, як він не просився у військкоматі на фронт, його в перші дні війни не взяли. Тільки в травні 1942 року Михайло Родін добровольцем пішов на фронт захищати свою Батьківщину від нацистської нечисті. Воював Михайло на різних фронтах у артилерійському полку. З боями дійшов до Берліна, де і закінчились його фронтові дороги. Михайло Кирилович не любив згадувати про війну, але іноді розповідав про окремі епізоди своєму племінникові — Анатолію Борисовичу Радзівановичу.

Коли в травні 1942 року Михайло Кирилович потрапив на фронт, то під час одного бою батарея, у якій він служив, вимушена була під натиском переважаючих сил німців відступати. Тоді, схопившись руками за ствол гармати і обхопивши її ногами, він висів на ній протягом кількох кілометрів і цим врятував собі життя. У вересні 1943 року Михайло Родін був направлений у якості ординарця до командира артилерійської бригади В.І. Носова, який формував роту для форсування Дніпра і захоплення плацдарму. Спочатку в роту з різних полків і дивізій були відряджені зв’язківці та медичні працівники, а через декілька днів пригнали штрафників: молодших командирів, які проявили боягузтво в бою та бійців, які самовільно покинули поле бою.

Коли рота була сформована, надійшла команда форсувати Дніпро. Переправлялися вночі на плотах та човнах. Німці виявили переправу і, освітлюючи річку ракетами, почали розстрілювати наступаючих. Незважаючи на вогонь німців та великі втрати, плацдарм був захоплений, що в подальшому надало змогу переправитися іншим частинам Червоної Армії. За цей бій Михайло Кирилович був нагороджений медаллю «За відвагу».

Після демобілізації Михайло Родін прийшов на службу в міліцію і був направлений на навчання до Одеської школи начальницького складу міліції МВС СРСР, яку закінчив у 1948 році. Після цього працював оперуповноваженим кримінального розшуку в Красноокнянському райвідділі міліції Одеської області. У кінці 1950 року Михайло Кирилович був направлений до міста Конотопа, де працював старшим оперуповноваженим кримінального розшуку Конотопського райвідділу міліції.

У кінці 1957 року через поганий стан здоров’я, що стало результатом отриманих на війні поранень, Михайло Кирилович вимушений був звільнитися з органів внутрішніх справ і виїхав на Батьківщину до своєї дружини в с.Чорна Одеської області, де працював старшим електриком у місцевому колгоспі.

За свої подвиги на фронті Михайло Родін був нагороджений медалями «За відвагу», «За взяття Будапешта», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною» та безліччю інших.

Спогади красноокнянки Кожухар Зінаїди Михайлівни про службу батька в штрафній роті…

– Мій батько Родін Михайло Кирилович 24 листопада 1924 року народження в травні 1942 року добровольцем пішов на фронт у віці сімнадцяти з половиною років. Служив в артилерійському полку, дійшов до Берліна.

Після війни до 1948 року працював оперуповноваженим кримінального розшуку Конотопського райвідділу міліції.

З 1950 по 1957 рік — старший слідчий в Красноокнянському райвідділі міліції Одеської області.

З 1957 року — старший електрик колгоспу. Вісім років був депутатом сільської ради, секретарем парторганізації.

5 лютого 1972 року життя батька трагічно обірвалося. Йому було 47 років. Під час роботи на одній із електроліній черговий оператор помилково включив електрострум на лінію, яку ремонтував батько та інші електрики.

Я пам’ятаю розповідь батька про війну, про ті грізні і важкі роки, які пережила наша Батьківщина, наш народ.

Крім того, батько вечорами і у вільний час писав про пережите. Кілька записів збереглися у рукописах — не встиг опублікувати.

Прошу ознайомитися з деякими із них.

«… Командиру 1-ї батареї, 1-ї гарматної артилерійської бригади Носову Віктору Івановичу, командуючим армії 1-го Українського фронту було наказано сформувати штрафну роту і керувати нею до особливого розпорядження.

З полків і дивізій в його штаб направляли зв’язківців, медпрацівників, охорону. Мені Носов наказав бути у нього ординарцем.

Через два дні до нас почали привозити дезертирів; бійців, які самовільно покинули поле бою, молодших командирів, які проявили боягузтво під час бою; тих, хто піддався паніці, кинув зброю, зривав з себе знаки відмінностей (після 1943 року — погони), тих, хто намагався перейти на бік ворога.

Не можу сказати, що штрафники були поганими людьми. Вони прекрасно розуміли, що здійснили протиправні дії через свої особистісні якості — негативні емоції, слабкий характер.

Серйозному іспиту піддалася штрафна рота Носова під час битви за Дніпро, в кінці вересня 1943 року.

Наступальна операція здійснювалася Білоруським, 1-м, 2-м і 4-м Українськими фронтами. Наші війська вийшли до Дніпра майже на 750 кілометровому фронті від Лоєва (райцентр Гомельської області) до Запоріжжя та форсували річку, захопивши двадцять три плацдарми.

На одній із ділянок, північніше Києва роті було наказано першою форсувати Дніпро на одному із двадцяти трьох добре укріплених німцями плацдармів.

Використовували різноманітні плавзасоби: рибацькі човни, колоди, дошки, швидко збиті плоти.

Переправлялися в нічний час. Німці постійно використовували освітлювальні ракети і потім бомбили наступаючих.

Наша артилерія як могла підтримувала плавців. Виявляла і била по вогневих точках противника. Під вогнем, у холодній воді штрафники намагалися допливти до берега і там вступити у схватку. Поранені тонули. Тонув і той, хто не зміг утриматися на плаву від створених вибухами снарядів стовпів води.

Нарешті — берег. Із 210 штрафників залишилося в живих 32… Вони почали бій на невеликій ділянці. До них приєднуються бійці діючої армії, які на катерах, човнах, плотах, використовуючи рятувальні круги форсували річку, але теж з великими втратами.

Після взяття Києва — 6 листопада 1943 року — штрафники, які залишилися живими були амністовані, і продовжували воювати у фронтових армійських підрозділах.

Командира штрафної роти Носова В.І. підвищили в званні — став майором, а потім отримав нову посаду — начальник штабу одного із полків».

Михайло Кирилович Родін, як вже відзначалося, уродженець Донбасу, тих місць, де і нині проливається кров. Він любив і пам’ятав свою  малу батьківщину, хоча і Чорна стала йому рідною, де він і похоронений. І треба ж було так статися, що його онук Євгеній Родін майор збройних сил України  протягом двох років захищав Донбас від російського агресора. Був поранений, після реабілітації продовжує службу у «Десні» — навчає молоде поповнення армійській науці. Міністр оборони України Степан Полторак за бойову майстерність, відвагу і героїзм проявлені в АТО нагородив мужнього воїна відзнакою «За мужність».

Інший онук Михайла Родіна (старший) — Анатолій Вініамінович Кожухар пішов по стопах свого діда: закінчив вищу школу міліції, потім Київську академію внутрішніх справ. Працював у Вінниці. У званні підполковника вийшов на пенсію за вислугою років тепер працює радником міграційної служби.

Інстинкт воїна захисника зберігся в цій родині. І старше і молодше покоління  при першій же необхідності стало на захист рідної землі, кожен у свій час, і не осоромили ні себе, ні Україну.

Нашу Батьківщину – Україну зламати не можна. Як птах фенікс вона відроджується з попелу, стає міцнішою, сильнішою. Бо якщо у наших сучасних воїнів були такі діди — онуки іншими бути не можуть — нинішнє покоління захисників Вітчизни – гідні наступники своїх дідів.

В.Бузика.