Окнянський ВІСНИК | Офіційний сайт

Районна газета для всіх

Герої нашого часу Окнянщина

Дорога довжиною в життя

З кінця травня 2014 року у зоні АТО працює Одеський мобільний госпіталь – польовий підрозділ Військово-медичного клінічного центру Південного регіону. І майже з самого початку у цьому госпіта-лі несе службу Богдан Юрійович Тітенко, житель Червоного Орача Малаївської сільської ради.

Нещодавно Богдан був у коротко-терміновій відпустці і ми у редакції газети мали з ним розмову.

-До української армії мене при-звали 28 травня 2014 року, і вже че-рез короткий термін я був у розта-шуванні госпіталю, – каже Богдан. – Служу у автороті, що займається евакуацією поранених. У цій вій-ні без правил – наші завдання теж з розряду бойових і ризикованих, оскільки червоні хрести на борту українських санітарних машин не зупиняють противника від обстрі-лу. До чого, звикнути не вийде ніко-ли і ні за що – до болю, коли веземо «вантаж 200»…

-За час проведення Антите-рористичної операції через наш госпіталь пройшло дві третини загальної кількості бійців, які отри-мали в АТО поранення, – каже Бог-дан. – 90% медичного персоналу

Одеського мобільного госпіталю – резервісти. Велика частина прийшли добровольцями. Люди різні за віком та професійним досвідом – від офіцерів, що воювали в «гарячих точках», до 20-літніх медсестричок з районних і обласних лікарень. Вій-ськовий порядок і дисципліна поширюються на всіх – незалеж-но від звань і заслуг. А взагалі – це еліта військової медицини, і за професійними якостями і за суто людськими.

-Війна річ жахлива, а ще коли бачиш її наслідки, щоденно ви-возячи з передової поранених і вбитих.., коли біль, кров і міцно стиснуті зуби чоловіків і зовсім юних хлопців, які хочуть жити і тримаються з останніх сил, додає сил і нам. Ми мчимо як боже-вільні, кожна хвилина то чиєсь життя…

Богдан, маючи уже досить тривалий досвід служби, зізнається, що звикнути до смерті неможливо, а тому відчуває особливу радість, коли доставляє поранених вчасно і ті залишаються жити.

Вдома, в Червоному Орачі, Богдана чекає і щохвилини турбується про нього мама – Катерина Петрівна і батько – Юрій Борисович. Їх син несе службу чесно – має дві подяки від командування, уже двічі був у відпустці, але спішить повернутися до товаришів назад.

-Повернутися, аби відомстити за хлопців, які загинули, – каже Богдан. – Там наша сім’я і наша земля, якої ми нікому не віддамо. – Знаєте, – продовжує Богдан, – ми надаємо допомогу не тільки нашим воїнам. Якщо пораненими є вояки з протилежного боку обов’язково допомагаємо – у нас немає своїх і чужих – ми рятуємо людські життя. Це наша робота.

-А ще ми дуже вдячні волонтерам, – каже Богдан. – Їх приїзд, чи посилка – завжди радість, бо то з дому. Ми отримуємо речі, продукти, малюнки і листи, особливо вдячні дітям – кожне слово гріє душу і вселяє ще більшу надію на перемогу. Стіни наметів, окопів обклеєні малюнками – то наша радість.

-До речі, сьогодні багато говорять про нашу українську героїню Надію Савченко, а ми бачилися у нашому госпіталі. Звичайна дівчина, доброзичлива і щира, навіть каву пили разом…

Восьмого березня Богдан залишив батьківський дім і поїхав знову на схід України – нести службу, боронити рідну країну від ворога. Його шлях на передову і назад до госпіталю завжди ризик і не тільки своїм життям, а й життям лікарів, санітарів, а головне, поранених бійців, які так сподіваються вижити.

Повертайтеся додому живими, наші захисники…

В.Бузика.

LEAVE A RESPONSE