Окнянський ВІСНИК | Офіційний сайт

Районна газета для всіх

Відео Герої нашого часу

Ех, душа моя – гармошка

Гулянка. Тихий зимовий день. Короткий як життя. Моросить дощик. Крізь хмари соромязливо пробивається сонечко. Ні, сьогодні йому не володарювати в небі. Сумно…

Такий собі похмурий настрій триває до тих пір допоки ми не заходимо на подвір’я подружжя Йожиців. Далі, як у задзеркаллі, ми у особливій атмосфері любові, музики і народної пісні, спілкуємося не відчуваючи ні часу, ні тривог. Ловлю себе на думці, що мені тут добре, як колись удома, у мами. А ще я весь час посміхаюся. Дядько Ваня бере до рук гармошку, сідає ближче до дружини Людмили Володимирівни і…

А мій милий вареничків хоче,
А мій милий вареничків хоче.
Навари, милая, навари, милая,
Навари, у-ха-ха, моя чорнобривая!

IMG_6228

Ця пісня стала своєрідною візитівкою подружжя. Саме з нею вони виступали на сценах рідного села, а потім райцентру і навіть Одеси. Та про все по порядку. Відразу відзначу, вони не культпрацівники, не мають спеціальної музичної освіти, вони – прості селяни, які звикли працювати від зорі до зорі і йти по життю з піснею. Дядько Іван міцно і водночас ніжно (як і руль трактора чи комбайна) тримає гармошку в руках з 12 років.

Гармошка за картошку

-Коли мені було дванадцять років, – каже Іван Прокопович, – я, як і мої ровесники, пас за селом худобу. Щоб не сумувати наспівував собі різні пісні і мелодії. Бубнів повсякчас. Звичайно, дуже хотів мати гармошку. А тут приходить до батька чоловік і просить продати картоплю. Ми знали, що він мав гармошку. Домовившись, тато віддав 2 мішка картоплі за гармошку. Пам’ятаю, як зараз, тато сидить шиє чоботи, він був чоботарем, а я «мучу» інструмент. А потім батьки «на рот» грають, а я підбираю мелодію. Так і навчився.

-До речі, це вже п’ята моя гармошка, – уточнює Іван Прокопович. – А першу мелодію, яку я вивчив був вальс…

І тут кімната немов розширюється від звуків музики, наповнюючись особливим настроєм і важливістю. Наша розмова і далі перериватиметься музичними паузами настільки чуттєвими, що навіть непрохана сльоза появиться.

Навчившись грати, Іван, як колись було – грав на танцях. Таких танцювальних площадок у Гулянці було дві – у двох різних кінцях села. Встигав і там, і там. А потім почав грати на весіллях, проводах до армії. Перше весілля відіграв у Малаївцях, а потім були навколишні села, і рідна Гулянка.

У той час село жило важко, але весело. Концерти у селі були обов’язковими – на всі свята і урочисті дати. Співали жінки, коли їхали на роботу в поле, коли чекали на худобу на фермах. В клубах виступали охоче і молодь, і старші сільчани. Якось, на концерті до 23 лютого 1969 року, Іван побачив на сцені голосисту дівчину Мілу. Познайомилися…

Ідіть, дядьку, додому

-Знайомство у нас було пам’ятливим, – включається у розмову Людмила Володимирівна. – Після того концерту я йшла додому і тут до мене підходить хлопець. Я на його глянула і кажу: «Дядьку, йдіть додому, вас там дружина, мабуть, чекає». А наступного дня його товариш пояснив мені, що Ваня не одружений… Одружилися ми в серпні того ж 1969 року і ось вже майже 47 років разом. Народили і виховали трьох діток – сина і двох доньок, маємо 6 онуків і правнучку.

-Досить довго я співала на сцені сольно і разом з дівчатами і лише у зрілому віці ми вийшли на сцену разом, – продовжує розповідь Людмила Володимирівна. – А загалом, скільки себе пам’ятаю я співала.

Народилася Людмила у Койковому, Дубосарського району. На відміну від Івана, який є корінним гулянчанином. Та доля, певно, ще від тих пір готувала їм зустріч. У юному віці Мілу забрала до себе тітка, яка жила у селі Нестеровому, мама змушена була важко працювати на винограднику (тато в той час служив у армії) і за маленькою дівчинкою нікому було доглядати. У сусідній Римарівці дівчинка вперше вийшла на сцену. Тоді тітка пошила їй спідничку, вишила сорочку і змайструвала українського віночка, навіть біленькі носочки пошила. Зимовими вечорами за керосиновою лампою, вишиваючи, тітка вчила маленьку Мілу співати і життєвим мудрощам.

В 1963 році вся її родина переїхала до Нестерового. А Міла продовжувала співати і виступати. Завклубом села Нестерове Михайло Толстенко часто брав Мілу на виїзди з концертами до сусідніх сіл. У старші класи вчитися Міла пішла до Гулянки. Там також весь вільний час віддавала сцені і саме там зустріла свою долю.

-Якось, одна з сільських бабусь, знаючи мою любов до співу, сказала мені: “Дивись, проспіваєш своє щастя”, – каже Людмила Володимирівна. – Я їй тоді відповіла: “Не проспіваю”. І таки не проспівала.

-А ще, був у моєму житті випадок, – каже Людмила Володимирівна, – я захворіла. Довго лікувалася, перенесла операцію, отож, про сцену довелося забути. А тут черговий концерт у селі. Мене просять виступити. Йду. А після концерту чую розмову: «Диви, слаба, а на сцену вийшла…». Що я можу зробити – пісня то моє життя. І співаючи я ніби набираюсь сил і здоров’я.

Двадцятисемирічний орденоносець

В той час, коли Міла доглядала дітей, поралася по господарству і на колгоспній фермі, і ще й встигала співати на сільській сцені Іван працював здебільшого в полі. Досвідчений механізатор, з золотими руками старався бути завжди першим. Так його навчили батьки, закалили волю в армії, а потім і повсякденне колгоспне життя-буття спонукало доводити що він кращий. Успіх молодого чоловіка не обійшов стороною. Його працю належно оцінили і в 27 років Івана Прокоповича Йожицю було нагороджено Орденом Трудового Червоного Прапора.

IMG_6236

-У 1984 році, закінчили ми жнива, – каже Іван Прокопович, – і мене в числі кращих механізаторів Одещини направили на поміч дружньому народу Монголії. Пройшов співбесіду в районному сільгоспуправлінні, потім була Одеса, Москва і після тижневої поїздки поїздом – нарешті Сухебатор.

Одеса дає жару

-Разом з другом з Бочманівки, сусіднього Котовського району, – каже Іван Прокопович, – мене направили в один з радгоспів Монголії. – Дали комбайна, і пішла жара. Ми працювали з повною віддачею сил і знань, як і звикли вдома. А місцеві… ледачі вони. Ледь рухалися.

-Дає Одеса жару, – казали. – А керівництво хвалило, бо ми справді добре працювали.

Додому Іван повернувся з подарунками, бо ті монгольські тугрики треба було витратити. Навіз кофтинок, тканини, дитячих костюмчиків і почесну грамоту від дружнього монгольського керівництва.

Вдома дали нового трактора, комбайна і знову Іван сумлінно працював аж поки у 2001 році не вийшов на пенсію.

За добросовісну працю Іван Прокопович відзначався грамотами – досьогодні вони зберігаються в родинному архіві – кілька десятків яскравих папірців. Оце мабуть і все, що в нього є за зразкову працю. Особливого добра не нажив, гаражу з автомобілями не має. Єдине, що вдалося – так це купити поза чергою важкого мотоцикла МТ-10 з коляскою. Щоправда, поїздив країною у численних туристичних подорожах, якими його і екіпаж нагороджували за підсумками жнив.

-Навіть соромно назвати суму моєї пенсії, – каже Іван Прокопович. – Працював не жаліючи ні сил, ні здоров’я, а отримую майже як безробітній і орден не допомагає. Я і моє покоління все віддавали країні, а вона нині з нами як мачуха – кидає кусок хліба аби ледь животіли…

Киньте все, гармошка грає

IMG_6232

-Через все моє життя проходить музика, – каже Іван Прокопович. – І нині, коли мені сумно, і коли весело беру до рук гармошку і забуваюсь під улюблені звуки. Так я відпочиваю… А ще, часто підспівуючи собі «під носа» йду в поле. Помилуюся його видами, вдихну особливих пахощів і живу… Нема нічого кращого і нічого більш вдячного, як наша українська земля – хіба можна її не любити, тим більше, коли майже все своє життя провів тут, у полі, висаджуючи зерно у землю і збираючи спілий колос.

Мої односельці іноді жартома, а іноді і серйозно кажуть мені: «Що ти бігаєш по полях». Що їм відповісти? То треба розуміти…

Після пенсії Іван Прокопович, за виключенням лише жнив 2014 року був вдома, а то все на жнивах. Допомагає місцевим фермерам. Якщо в когось є проблема з комбайном чи трактором і ніхто допомогти не може – йдуть до дядька Івана. Він обов’язково знайде причину і механізм запрацює.

-Мені пісня допомагає, музика, моя гармошка, – каже Іван Прокопович. – Дуже жаль, що з старшим покоління цей інструмент перестане існувати. Сьогодні в селі ніхто на гармошці не грає, а було 11 гармоністів. Як можна втратити таке ніжне диво… Щира правда, хочеться сказати: киньте все, гармошка грає, прислухайтеся, зрозумійте і візьміть її до рук. Її мелодія неповторна, чарівна, як сама людська душа.

IMG_6240

І знову кімната наповнилася звуками музики. Іван Прокопович грав, а потім підспівував дружині, і було в цьому щось ідеалістичне. Двоє літніх людей, забувши все, співають пісень про колгоспницю, про поле, і про свою долю, а на столі свіжий хліб і ворох грамот за його вирощування…

Спасибі вам, добрі люди, за те, що ви такі є. Спасибі за хліб, за пісню, за талант, за щедру українську душу і за гармошку, звук якої я чую й сьогодні.

Автор В.Бузика. Фото В.Воробєй.

P.S. В цей же день ми були в гостях ще у одного гулянського гармоніста, який свій талант розвинув вже у зрілому віці – Богдана Петра. Матеріал очікуйте незабаром.

1 COMMENTS

LEAVE A RESPONSE