Коли ми були молодими… були солдатами

Річниця виведення радянських військ з Афганістану та День вшанування учасників бойових дій на території інших держав традиційно відзначається 15 лютого. У 2014-му цей день календарно припадає на суботу, тому було прийнято рішення розпочати відзначення 25-річчя цієї події напередодні – у п’ятницю 14 лютого.

Голова Красноокнянської спілки ветеранів Афганістану Вячеслав Мойсеєв підтвердив побажання своїх колег вже за сталою традицією розпочати усі заходи біля пам’ятника загиблим воїнам-афганцям. Там сьогодні відбувається мітинг, покладання квітів та вшанування пам’яті загиблих. Потім усі бажаючі зможуть побувати на концерті, присвяченому ювілейній даті.

Нагадаємо, що 2014 – в Україні оголошено Роком учасників бойових дій на території інших держав.

Довідка:

На Красноокнянщині спілка ветеранів Афганістану (воїнів-інтернаціоналістів) нараховує в своїх рядах 54 ветерана війни в Афганістані, в тому числі учасники бойових дій і інваліди. Також на території району проживає близько 22 воїнів-інтернаціоналістів, які є учасниками бойових дій на територіях інших держав.

Створено спілку в 1990 році за ініціативи Красноокнянського райкому комсомолу. Першим головою спілки був Скалацький Володимир Іванович. Потім спілку очолив Навроцький Володимир Васильович (саме в цей час за підтримки Леоніда Михайловича Клімова в районі збудовано пам’ятник воїнам-афганцям), потім головою був Кочкін Микола Павлович і ось уже рік як Мойсеєв Вячеслав Валентинович.

Серед воїнів-афганців чимало відзначених державними нагородами. Так В.В.Гоцкан, В.М.Душко, Н.П.Філімон, Ю.І.Шидловський, В.П.Чабан – медалями “За відвагу”, а В.І.Домбровський та В.А. Залевський – “За бойові заслуги”.

Двоє красноокнянців загинули в Афганістані це – Флора Микола (с.Ткаченка)  і Пласкарь Юрій (с.Чорна).

Сьогодні спілка переживає своєрідне відродження. У минулому році вперше було проведено фестиваль афганської пісні (заплановано його і на 2014 рік), більш активно проводяться зустрічі спілчан з підростаючим поколінням красноокнянців, придбано форму для урочистих заходів.

Про нинішнього голову спілки Вячеслава Мойсеєва ми знаємо ніби то багато, хоча… хоча не знаємо нічого. Отож знайомимося.

IMG_7803

Ви любите поезію? Сприймаєте її як звичайний літературний жанр чи пропускаєте описане через своє серце і душу співпереживаючи прочитаному? Чи важливою є для вас позиція поета? Знайшла про що питати, скаже прискіпливий читач, адже на такі питання відповіді можуть бути абсолютно різними, і взагалі, яке відношення все це має до матеріалу про воїнів-афганців. Саме безпосереднє, кажу я і спробую це довести.

Скажу чесно, найбільше я розумію героя нинішнього свого матеріалу Вячеслава Мойсеєва саме через його поезію. Читаю написане і бачу Славу зовсім іншим. І він таки інший…  Звичайні слова, короткі рядки, але за ними сховано тисячі емоцій, думок і переживань…

Уродженець Красних Окон Слава Мойсеєв після закінчення школи вступив в Одеський сільськогосподарський інститут. Ще не до кінця пізнавши студентське життя, доля робить різкий поворот і після завершення першого курсу відправляє хлопця на службу до Збройних сил Радянського Союзу. То був непростий 1983 рік – війна в Афганістані вже тривала 4 роки. Українські матері з жахом чекали вісточок від синів, молячись лише про одне – лише б не з Афганістану прийшов лист. А коли дізнавалися правду просили Бога вберегти синів живими.

Перші місяці служби Слава проходив в учбовій частині в місті Самарканд Узбецької РСР. Та вже з жовтня 1983 року розпочалася його служба в Афганістані в Кабульському полку зв’язку (103 ОПС). Буквально через місяць трапилася його перша бойова операція: в місті Баграм поблизу аеропорту забезпечували зв’язком діючі війська зі штабом армії.

Потім був госпіталь у Фергані. До речі, там юнака провідав батько, що було справжнім сюрпризом і невимовним щастям. А загалом, рідних Слава повідомив про свою службу в Афганістані листом, уже будучи на території цієї країни. Писав, що все добре і служба йде успішно…

Підлікувавшись, юнак пройшов реабілітацію під Ташкентом у місті Чирчик. Якось будучи в Фергані зустрів земляка з Фрунзівського району Валеру Касьянова. Виявилося, що Валера служить в одній частині з друзями-красноокнянцями Миколою Дудніком та Володимиром Ларіоновим. Потім їх доля звела ще раз уже в Баграмі і розвела їх шляхи – до цього часу доля Валери невідома.

В полк повернувся Слава десь через місяць. І знову бойова операція. Забезпечували зв’язок маршалу Радянського Союзу, Герою Радянського Союзу Сергію Леонідовичу Соколову (з 1984 по 1987 рік Міністр оборони СРСР), який з початку введення радянських військ в Афганістан керував роботою оперативної групи Міноборони СРСР по організації взаємодії обмеженого контингенту радянських військ і підрозділів афганської армії при веденні бойових дій. Героїчна особистість…

-Робота проводилася на височайшому рівні, – згадує Вячеслав Валентинович. Рівень несення служби не дозволяв проявів слабкості ні на хвилину. – В одній із операцій, а саме Паншерська 1984 року,  мені довелося бачити 40 генералів одночасно, настільки важливою  була операція. В цей час військові операції стали більш ефективними, дії велися невеликими диверсійними спецгрупами, організовувалися грамотно, стали дуже відповідальними командири – вони берегли і охороняли нас.

-Багато приємних спогадів у мене пов’язано з відрядженням до так званого “Теплого стану”, – продовжує розповідь Вячеслав Валентинович. – У нас був навчальний вихід в гори. Там я побачив надзвичайно красиву квітку. Зірвав її і надіслав своїй Тетяні, яка вірно чекала мене два роки, пізніше ми стали подружжям. Так от, ця квітка до цього часу у нас як сімейна реліквія. Тоді її зберегла Тетяна, а тепер ми бережемо її разом.

До речі, Слава і Тетяна познайомилися в інституті, одружилися 24 серпня 1985 року, виховали двох діток Олю і Сашка, і мають вже маленького онучка Захара.

Та повернімося до афганських подій. На моє прохання розповісти про взаємостосунки з місцевими жителями, Слава розповів ось що.

-Пригадується такий факт. Ми проводили патрулювання Кабула, маршрут навколо посольства Радянського Союзу. Там я познайомився з юнаком, якого звали Кабір, він був сином дуканщика (власника магазину). Це був приємний хлопець і жодного разу ми не запідозрили в ньому нещирості, ворожнечі чи підступу. Ми ділилися з ним цукром, а він в свою чергу поїв нас надзвичайно смачним зеленим чаєм, який тамував спрагу найкраще з пропонованої нам рідини. Більше такого смачного чаю у своєму житті я не пив. Загалом, місцеве населення сприймало нас в цілому нормально, хоча бували випадки…

-До речі, – каже Вячеслав Валентинович, – я досить багато читаю про ті події в Афганістані і ось що заспокоює душу – місцеве населення згадує нас, радянських воїнів, добре і позитивно. Адже саме Радянський Союз активно розбудовував країну, створюючи робочі місця і вів себе дружньо по відношенню до мирного населення. Американців називали окупантами, вони руйнували країну, а ми відбудовували.

Демобілізувався Вячеслав у травні 1985 року, як вже зазначалося вище невдовзі одружився, закінчив інститут, ростив дітей, працював, а у вільний час, коли душа прагнула почуттів писав вірші. У цих рядках він відкритий й відвертий, щирий і ліричний адже писав переважно для себе. І більшість з написаного мають змогу читати лише найрідніші – сім’я і друзі. А те що пишеться на загал надзвичайно правдиве. Читаєш написане і ніби бачиш картинку. Найбільш проникливими є вірші-спогади, вірші-реквієми про війну, про бойових друзів, про те, що боліло тоді і що болить тепер… Слово оформлює думку і почуття, окреслює стан і почування, передає найтонші порухи душі. І ці порухи не є абстрактними вони живі і життєдайні.

-25 років вже минуло, як закінчилася війна в Афганістані, – каже Вячеслав Валентинович. – Постаріли солдати, та головне, сьогодні, аби не зістарилася пам’ять, аби нинішнє покоління пам’ятало, якою ціною дається мир і берегли ми його, всі разом, кожен день, думаючи про свої слова і вчинки. Той, хто пережив війну, не допустить її повторення. Ми – проти насилля.

-Ветерани Афганістану мають свою чітку позицію, – підкреслює Вячеслав Валентинович, – щодо нинішніх подій в Україні. Знаючи ціну життю ми проти насилля в будь якій формі, особливо, коли ллється людська кров. Війна – це безумство, це невиправдана жорстокість.  Неправду кажуть, що нема незамінних людей. Кожна людина – незамінна. І ніхто, ніколи й нічим не замінить народу нашому молодих хлопців, чиї імена з цвинтарних надгробків болем волають до всього цивілізованого світу: досить уже воєн, під якими б гаслами вони не проходили! Як хочеться, щоб так воно і було…

Що б там не говорили про ті афганські роки, як би не оцінювали їх у нашій історії, вони залишаються не стільки славною сторінкою, скільки болючою раною, і тим, хто з якихось причин захоче якнайшвидше забути про неї, закрити її політичними чи дипломатичними бинтами, невідпорно стане на заваді людська пам’ять. Пам’ять тисяч молодих життів, що згасли у задушливих афганських ущелинах чи на гірських перевалах, пам’ять тисяч материнських сердець, що болітимуть вічно синами своїми, незважаючи на те, яким високим інтернаціональним обов’язком благословлялася їхня смерть.

 Афганських подій ніколи і нікому не викреслити з календаря. І скільки б ми не повертались до тих подій, встановлюючи нові і нові факти, змінюючи цифри, все переоцінюючи, істина залишається одна – незмінно житиме пам’ять про Афганістан.

А я знову повертаюся до віршів. І щоб не бути голослівною рекомендую вам один із віршів Вячеслава Мойсеєва. І дайте собі відповідь на питання чи має він відношення до розповіді про воїна-інтернаціоналіста.

…Коли вони, воїни-афганці, були молодими йшла війна і вони були солдатами, пам’ятаймо це.

В.Бузика.

Я вспомнил…

 Я вспомнил все от «А» до «Я»

И даже то, что не хотелось

Вчера был институт, друзья…

«Афган» ….и сразу завертелось…

Другая вера и уклад

И солнце светит по другому,

Высот огромный перепад

И письма долго шли из дома…

За КПП  – идет война

Там снизу мины , сверху – пули…

За речкой – мирная страна,

Но не у нас, но не в Кабуле…

Мы шли колонной на Гардез,

Устал мотор на перевале

И было близко до небес

Мы до темна не успевали…

Газни…тут служат земляки:

Валера, Вова, Дудник Коля…

Вот заглянуть    бы… не сруки…

Заночевали прямо в поле…

С рассветом дальше… «нос в корму»

Колонна чуть пошла и встала…

И всем понятно почему –

Тут не поедешь как попало…

Саперы «щупают» проход,

Ведя собак кривым зигзагом …

А время не идет, ползет

Хоть база рядом, за оврагом…….

Связист – не летчик, не танкист,

Не десантура, не пехота

И даже не артеллерист

У нас особая работа…

На марше где-то —все равны

Ведь – пуля – дура, не отвадить…

Привал, устали пацаны,

Но нужно срочно связь наладить…

Антенну ставим на «прием»

Еще одну на передачу,

Сейчас АБэшку заведем,

Настроимся и вся задача…

Комбриг, десантник «Связь…» – кричит

Выносим «тапик» до палатки

И позывной в эфир летит…

Ответ, контакт… и все в порядке…

«Спасибо, вовремя, сынок…

Боец отбился от бригады,

А доложить никак не мог….

«Спасибо» это, как награда…

Сегодня вспоминать не грех

Войны забытые страницы

Кто вспомнит боль, а кто – успех

И все – друзей погибших лица…

И каждый вспомнит ту страну

Такую дикую, чужую,

Обрывов зыбких глубину

И, даже малость затоскует…

Не за войной, не за жарой,

Не за заслугами былыми…

За той прекрасною порой,

Когда мы были молодыми…

В.Мойсеєв.

Фотогалерея

Залишити відповідь