Окнянський ВІСНИК | Офіційний сайт

Районна газета для всіх

Герої нашого часу

Кохання, вірність, доброта і віра в Бога допомагають жити і творити Тамарі Михайлівні Войтенко

Поволі догорає березневий день, вечір тихо тамує буденну втому. Пора додому. Зі школи не кваплячись розходяться діти, а колеги навпаки поспішають до своїх гомінких родин. Їй спішити нікуди – вдома крім неї лише худоба. Пустий будинок. Хоч плач, хоч кричи, хоч смійся – вона одна тому свідок. Так було не завжди. Цей будинок знав веселощі, музику, пісні і кохання… Хоча саме кохання звідси ніколи не йшло воно тут завжди було, є і буде.

Кохання

Тамара народилася в славному місті Ізмаїл. Вчилася в школі з поглибленим вивченням математики і активно займалася спортом – греблею. Досягла певних висот – має звання кандидата в майстри спорту з цього виду. Танцювати також почала в школі. Про те що хореографія стане її професією тоді не задумувалася, але коли потрібно було вибирати вуз для навчання перевагу віддала хореографічному відділенню Одеського культосвітнього училища. На другому курсі на одному із спільних з «духовиками» занять зустрілася поглядом із видним парубком, що то її майбутня доля зрозуміла не відразу. Але з часом спілкування з ставрівчанином Олегом Войтенком переросло у глибоке почуття любові і на четвертому курсі вони одружилися.
З красноокнянщиною Тамара вже була знайомою, бо проходила тут практику. Саме селище Красні Окни не дуже сподобалося міській дівчині, а от Ставрово – самий раз. Уже будучи сім’єю Войтенки приїхали до рідного Олегового села і зажили. Тим більше що тодішній голова колгоспу Віктор Дмитрович Кушнір виділив їм будинок, як молодим спеціалістам, і всіляко допомагав їх становленню на культосвітній ниві.

IMG_5179 IMG_5177

Тамара працювала директором будинку культури, Олег – керівником духового оркестру. Тоді колгосп закупив різного роду костюмів для БК аж на 6 тисяч (тоді то були величезні кошти) і завжди охоче допомагав у вирішенні «культурних» питань. І нині ці костюми ще є в Ставрівському БК. Через певний час Тамара пішла в декретну відпустку і в клуб більше не повернулася – її радо прийняли у Ставрівській школі, де вона почала займатися хореографією з дітьми. До речі, нинішні її колеги-вчителі за деяким виключення – її вихованці.
Робота, дім, сім’я… якою ж вона була щасливою. Її хлопці, а в родині підростало вже двоє синів разом з батьком допомагали їй, і часто вечорами співали разом, грали. Батько вчив синів музичної грамоти. Сядуть рядочком і гомонять про своє, сміються, ластяться до тата. Навіть гримала на них – роботи вдома повно, а вони за своє, за музику…
Коли нині згадує ті моменти непрохана сльоза тихенько котиться по щоці… Бо доля відміряла їй коротке подружнє щастя. Олег на 42 році життя раптово помер, майже на руках у сина. Пішов оздоблювати потолок сільської бані – Олег ще й малював гарно, і його вразив гіпертонічний криз.
Тоді здавалося, що життя закінчилося, що ніколи більше в її будинку не буде чутно сміху і веселощів, що не витримає самотності і душевної пустки. А діти… Як вони будуть рости без батька? Його їм і нині не вистачає…

Вірність

Дівоче прізвище Тамари – Лебединська. І долею відміряна лебедина вірність. Залишившись вдовою у 39 років, вона до цього часу сама. Рятували тоді і тепер діти – свої і чужі, з якими працює. Складно було та рук не опустила. Переступаючи поріг школи «малювала» посмішку, і йшла танцювати. Що відчувала в душі? Музики і танців там точно не було.

Войтенко
Сини закінчили школу, вивчила їх і сьогодні гордиться своїми хлопцями. Старший – Дмитро, закінчив автодорожний технікум, створив сім’ю, має двох діток – доньку Тетянку і сина Тимофія, які народилися в один день, 24 січня, щоправда з різницею в 9 років.
-Діма, мій берег, моя «подушка», – каже Тамара Михайлівна. – Йому я можу поплакатися, пожалітися. Він ніжний, лагідний і делікатний. Мабуть тому, що своїх діток має. Хоч і вважає своїм покликанням техніку творчість йому також притаманна. Бо і танцює, і співає, і грає, але здебільшого для себе, вірніше, для вузького кола.
-Денис, як я, – продовжує жінка. – Трудоголік, з дуже високими вимогами до роботи. Музикант. Ще навчаючись у школі отримав перші музичні навики від Івана Миколайовича Стадніка. Потім закінчив Котовську музичну школу екстерном по класу труби. Вступив до Південноукраїнського педагогічного університету в Одесі на факультет музичної та хореографічної освіти. Нині там і працює на кафедрі диригентсько-хорової підготовки. Сам пише музику, робить оранжировки. Встигає також працювати режисером у Одеській філармонії у ансамблі «Чайка». Найбільше любить співати. Бачить своє майбутнє у більшій мірі як вокаліст.
А ще Денис – найбільший мамин критик. Критикує сміливо, аналізує побачене професійно і вказує на недоліки. Музику, яку Тамара Михайлівна використовує при створенні танцювальних номерів готує Денис.
Хлопцям дуже не вистачає батька і з кожним роком все більше.
-Мені теж бракує Олега… Я однолюб, і кохання, це той стрижень, який мене тримає, завдяки якому я живу, – каже Тамара Михайлівна. – Рятуюся роботою і успіхами своїх дітей. Вони всі мої і домашні, і шкільні.  Я оптиміст і скрізь бачу красиве, чисте, добре.
Добро
-Життя як бумеранг: все добре і погане повертається до тебе,- переконана Тамара Михайлівна. – Отож стараюся робити добро. Вчуся постійно, бо хочу вміти все. Їду на курси і завжди намагаюся встигати за молодими колегами. Треба підготувати костюми до виступу дітей – навчилася шити, вишивати. Так і щодо кулінарії.
У Ставрівському НВК загалом невмілих працівників немає. Особливий дух колективізму дозволяє долати нездолане. Ось такий приклад, готується колектив до виступу. Тамара Михайлівна відповідає за хореографію і водночас за музику, костюми, картинку взагалі. Однак тема обговорюється і до роботи долучається Тетяна Григорівна Ткач – дизайнер і стиліст школи, Оксана Миколаївна Мудрик, Ольга Вікторівна Малахівська, Наталя Вікторівна Бурдейна –   режисери і постановники дійства і вчительська перетворюється на швацький цех. Кроять, шиють, вишивають, у підсумку – чудові костюми радують зір батьків і глядачів заходу.
-Коли танцювальний номер готовий як би не старалися танцівники їх професіоналізм лише на третьому місці, – каже Тамара Михайлівна. – 99,8 відсотка успішності виступу це костюми, 1 відсоток – музика і 1 відсоток – сам танець. Однак треба сумлінно працювати над технікою танця – це важка праця шліфувати рухи як граніт.
Іноді Тамара Михайлівна не розуміє як це так, дитині, наприклад, дано від Бога танцювати, а батьки не бажають розвивати її талант. Коли успіхи дітей взагалі є непоміченими, а так важливо сказати своєму синові чи доньці: я тебе люблю, я тобою пишаюся, я тебе підтримую…
Станом на сьогодні, Тамара Михайлівна Войтенко, єдиний в районі дипломований хореограф, працює лише в Ставрівській школі. Сто діток (на одну ставку) відвідує її гуртки – це майже половина учнів школи. Її професіоналізм, знання і досвід затребувані дітьми та батьками. І не лише в Ставровому.
До 2016 року Тамара Михайлівна мала години в Красноокнянському будинку дитячої та юнацької творчості – дев’ять років вчила вона юних окнян танцям. Добиралася на уроки «на перекладних», витрачаючи чималі кошти. Майже все що заробляла те й витрачала на проїзд. Та її чекали діти і вона не могла їх підвести. В 2015 році їй залишили лише 0,25 ставки в Красноокнянському НВК (це молодші класи – перший та другий вчителів Гвоздецької Я.І. та Зозулі Т.О.), а з 2016 року взагалі їх ліквідували. І батьки, і вчителі, а особливо діти були вкрай розчарованими – від них забрали улюблене заняття. І рада б учитель дітям допомогти та брак коштів у Красноокнянському БДЮТ не дозволяє цього зробити. Хоча уже сьогодні можна було б набрати кілька груп дітей у хореографічний гурток. Коштів немає… та хіба діти винні?..

Віра в Бога

-Я віруюча людина, – каже Тамара Михайлівна. – Кожної неділі йду до церкви. Помолюся, попрошу у Бога заступництва і на душі стає легше. Віра – це також одна з основ мого життя. Ніколи не варто опускати голову і втрачати надію, завжди потрібно просуватися вперед з вірою в Бога і молитвою, тому що наполегливість, чесність, віра в Бога і молитва це найголовніші складові успіху…
-Я разом з друзями, колективом школи, щороку здійснюючи поїздки Україною, обов’язково відвідуємо святі місця. В питаннях віри і духовності колеги звертаються до мене і я рада їм допомогти.
Ставрове для Тамари Михайлівни стало рідним селом. Тут її підтримують, розуміють, надихають і співчувають…
-Сорок днів тому померла моя мама, – каже Тамара Михайлівна. – Сталося це саме в той час коли Одещину замело – ледве добралася до Ізмаїла. І проводжаючи маму в кращий із світів зрозуміла… я тут, у рідному місті, чужа. Моє “вдома” у Ставровому.
Тут вона почувається щасливою, тут має багато друзів, з якими  можна просто помовчати. Крикни – почує кожен, прошепочи – почує найближчий, і тільки люблячий почує про що ти мовчиш…
-Я бажаю кожному в житті мати кохану людину, з якою можна просто помовчати, – каже на завершення нашої розмови Тамара Михайлівна.
Ось так, не про танці вийшла наша розмова, а про піруети життя, які кружать голову, підіймають до висот, а потім змушують падати на землю, підійматися і йти далі, інколи пританцьовуючи, інколи шкутильгаючи, але йти не зупиняючись, тримаючись за кохання, яке завжди з нею…

В.Бузика.

P.S. На святковому концерті до 8 березня в районному будинку культури танцювальний колектив під керівництвом Т.М.Войтенко порадував присутніх хореографічними композиціями. Гарні дітки, яскраві костюми, які шиті не в професійній майстерні, а в школі – руками вчителів. А діток, які танцювали в залі, бачили? Вони також могли б стати учнями Тамари Михайлівни, адже своєю безпосередністю створювали в залі особливу атмосферу свята і всі посміхалися, дивлячись саме на них. Діти хочуть танцювати їм потрібно лише трішечки допомогти. Дорослі, діти вам вірять, допоможіть їм радувати вас зі сцени.

LEAVE A RESPONSE