Микола Фалка боронить державу, своїх рідних, односельців…

Микола ФалкаМикола Фалка народився і виріс у Маяках. Навчався у школі, потім у Теплодарському ліцеї. Як і більшість його односельців старшого і середнього віку був призваний на службу до збройних сил України. Пройшов «учебку» у Десні, а потім його частина дислокувалася в Керчі тоді ще українського Криму. Демобілізувався і, здавалося, назавжди розпрощався з військовим статутом і життям за наказом.

Та в Україну прийшла біда – війна. Треба боронити державу, своїх рідних, односельців…

До військкомату з’явився по першому виклику, добровільно, твердо вирішивши, що саме він з трьох братів Фалків має йти до війська. Бо відчував, що має певні досвід і знання. Нехай старший брат і молодший, який взагалі не служив, будуть вдома, з сім’ями і мамою.

Відтак, Микола з 5 серпня 2014 року перебуває у війську, воює поблизу Донецька. Танкіст. Має бойове поранення. Лікування проходив У Дніпропетровську.

– Поряд зі мною служать чоловіки значно старші мене за віком, – каже Микола. – Їх головний аргумент той, що вже трохи пожили, мають сім’ї та дітей і найбільше хочуть, щоб їх та інші діти – молодь не клали свої молоді життя на фронті – то їх завдання і їх бажання.

– Ми живемо в єдиній державі, в прекрасній країні і по справедливості повинні боронити її від ворога, – каже Микола. –Чомусь постійно пам’ятаю плакат, який був у нас на полігоні у Десні: якщо не я то хто. – А справді, хто? Війна, то справжнє лихо і бути готовим до неї неможливо. Досвід приходить потім, і звичка, і навики жити похідним життям…

– З усього баченого і пережитого, там на передовій, я повірив – Бог є, – каже Микола. – Коли починається обстріл, важкі снаряди падають поруч і так густо, як сніг – просиш Бога щоб оборонив, допоміг повернутися додому живим. І колись ось так розповісти своїм землякам, що війна, на якій я побував, дуже страшна і підла, що історія про Авеля і Каїна не застаріває.

– А ще буду завжди пам’ятати, – каже Микола, – як літні люди там, підходили до нас і просили не віддавати їх ворогу. – Перед очима вщент розбиті села, майже безлюдні, одні старики як привиди ходять вулицями, ні молоді, ні дітей. І ще, це важливо, – підкреслює Ми-кола, – ми, воїни збройних сил України ніколи не стріляємо по мирних жителях, по житлових масивах – навіть коли точно знаємо, що за певним житловим будинком причаївся ворожий танк чи гаубиця. Нікому не вірте, коли кажуть зворотнє. Ми чітко дотримуємося наказів командирів і відкриваємо вогонь лише у відповідь.

А що ж дома у нашого героявоїна. Як зустріли сина, чоловіка, батька його найрідніші люди.

– Мама плакала, – каже Микола. – Але яке щастя, що то сльози радості. А дружина Юлія… найперше показала донечку, яка народилася 2 грудня 2014 року і яку я ще не бачив. – Діаночкою назвали дівчинку.

А взагалі тепер Микола батько п’ятьох дітей. Так розпорядилася доля, що в такому молодому віці він багатодітний батько. І тут справжній герой. Справжній чоловік, який не побоявся відповідальності за долі дітей.

– Що армії досить вагомо допомагають волонтери – беззаперечно, – погоджується Микола.

– Спасибі за все. – Ми отримуємо і харчі, і одяг, і взуття, і листи, і малюнки – вони особливо гріють душу. У нас, нині нормальне забезпечення. І воюємо ми аж ніяк не з рогатками, як це брешуть ворожі телеканали. І зброя наша – не гірша за російську. І дух наш на переважаючій висоті. Волонтери роблять велику справу. Коли нам на передову приходять посилки з домашнім харчем і домашніми речами, то, отримуючи їх, хлопці радіють, як маленькі діти. Це посилки з домашнім теплом, з вашим теплом, земляки…

Наша розмова з Миколою була короткою. Його чекали рідні. І він по справжньому дорожив кожною хвилиною присутності вдома. А мені було трохи жаль розлучатися з цікавим співрозмовником. Чомусь пригадалася казочка про солом’яного бичка. Пам’ятаєте, унадився страшний ведмідь на пасіку? От дід і зробив тому для принади солом’яного бичка та осмолив його. Ненажера-ведмідь хапнув бичка – і зав’яз у смолі. Довго-предовго він ревів та грозився дідові. Кінець кінців ведмідь охляв, а дід зняв шкуру з ведмедя. Дай нам усім, Боже, семижильного терпіння і віри в те, що ця казочка про нас. А Миколі і всім захисникам вітчизни ми бажаємо єдиного – повернутися додому живими.

В.Бузика.

Залишити відповідь