Ми не здамося, перемога обов’язково буде за нами

…Донецький міжнародний аеропорт. Йде черговий із щоденних штурм сепаратистами українських військових, які захищають цей стратегічно важливий об’єкт. В один із поверхів диспетчерської вежі потрапляє снаряд із ручного гранатомета. Шість українських воїнів, які на той момент знаходяться в тому місці потрапляють в зону ураження і отримують різної важкості поранення. Двом із них дістається найбільше і вони гинуть на місці від швидкої втрати крові. Четверо інших, завдяки вчасній допомозі побратимів, в безсвідомому стані потрапляють до Дніпропетровського госпіталю…

Це не цитата з книги про війну. Це Україна, 2014 рік.  Буденний день боротьби за свободу і незалежність держави і реалії життя українських “Кіборгів” в аеропорту Донецька.

Одним із чотирьох військовослужбовців, які були пораненими в тому бою виявився уродженець Красних Окон Білоус Ігор Олегович. Це не перше його поранення (позаду також осколочні поранення і контузія), але солдат лікується, набирається сил і повертається назад на передову захищати державу.

Після лікування юнаку випадає нагода побувати вдома, у рідному селищі Красні Окни, де й проходить його, так б мовити, реабілітація. На рідній землі його чомусь зустрічають не квітами і музикою вдячні односельчани, як це ми бачимо по телебаченню, а кілька депутатів районної ради, батьки і рідні. Чому?.. А таки чому? Мабуть не тому що не цікаво, просто не вміємо ще самоорганізовуватися і цінувати тих, завдячуючи кому можемо спати спокійно…

Відпочиваючи короткий термін вдома Ігор несподівано отримує запрошення на зустріч з дітьми Чорнянської школи-інтернату, яке організовують депутати районної ради Платон Ігор Петрович та Білий Ігор Володимирович за ініціативи керівника інтернатного закладу Тетяни Павлівни Порожнюк. Ми теж отримуємо запрошення взяти участь у заході і разом їдемо на зустріч з дітками.

Дорогою до села Чорна знайомимося ближче з нашим героєм і отримуємо перше легке здивування в плані звичайної розмови: бачиш перед собою 22-річного юнака, а чуєш слова і думки 35-40-річного.Білоус Ігор002

Чудовий навчальний заклад села Чорна приймає гостей тепло і привітно – від керівника і вихователів до найменшого вихованця. Заходимо до зали, де проходитиме зустріч і відчуваємо неймовірну і незрозумілу, поки-що, емоційно-енергетичну хвилю, яка пронизує до мурашок по всьому тілу – Ігоря Білоуса зустрічають як справжнього героя. Це проявлялося у всьому що відбувалося далі.

Забігаючи наперед, чесно скажу, дана зустріч відбулась на такому високому емоційному підгрунті, що словами навіть не варто намагатися передати почуття і емоції, які вирували в залі і що переживали присутні та сам герой. Всі ми прекрасно знаєм, що діти із шкіл-інтернатів кардинально відрізняються від дітей із звичайних шкіл. Насамперед, це стосується їхнього внутрішнього стану, стану душі, емоцій і неймовірної щирості. Переконаний, що заздалегідь так підготувати дітей до подібної зустрічі просто не реально.

Розповідь Ігоря про службу в зоні АТО, про нюанси даного виду воєнних дій, учні слухають дуже уважно, а на їх обличчях проглядається щира зацікавленість і гордість за солдата-земляка. Діти починають активно задавати питання і уважно вислуховують широкі відповіді.

Білоус Ігор022Потім група дівчаток готується виконати невеликий художній виступ для поважного гостя. І тут настає піковий емоційний момент діалогу дітей із солдатом, який до цього буквально зрів у повітрі. Дівчатка, читаючи вірші про Україну і її захисників, просто розплакалися від емоцій, сльози заливали їх обличчя і вони довго не  могли заспокоїтись. У присутніх в залі, як у дітей, так і у дорослих, на очах блищали сльози. Стало зрозуміло, що ніхто не очікував такого емоційного сплеску від цієї зустрічі, видно було наскільки приємно здивований і Ігор, відчувши, що то за його життя і здоров’я так переживають  чорнянські вихованці, і ось так зі сльозами на очах дякують за спокій і можливість про війну чути лише з розповідей…

Зібравшись з емоціями Ігор встає і сам зачитує вірша, якого написав його вже покійний військовий побратим, вісімнадцятирічний вояк… Очевидно, він не планував його читати на цій зустрічі, але не втримався:

Білоус Ігор016Мы раньше счастливыми были,

А после увидели смерть.

А после вперед уходили

Чтоб только назад не смотреть.

 

 

Мы раньше не знали волнений,

Но стали мгновенно взрослеть.

И в вихре смертельных сражений

Боялись мы, да. За друзей.

 

 

Мы раньше не знали покоя…

Ценить научились покой.

От боя до нового боя

Нам очень хотелось домой.

 

 

Атака предвидится снова,

Их больше, – как воинов тьмы.

Но только, ребята, ни слова

О том, что не выстоим мы.

 

Білоус Ігор004

Вставайте, как раньше стояли,

Под знаменем славным своим.

Вы помните, мы обещали!

Все верят, что мы победим.

 

 

А после собой заслонили

Державы священную твердь.

Мы раньше счастливыми были,

Пока не увидели смерть!

 

Слово за словом зустріч переходить до взаємного обміну подарунками. Діти і вихователі почергово виходять до гостя говорять декілька теплих слів на його адресу і вручають подаруночки, зроблені власними руками, а керівник Тетяна Павлівна вручає цілий пакунок дитячих малюнків і листів нашому герою з проханням, аби він доставив їх на передову до всіх солдат, щоб вони їх морально зігрівали, щоб солдати знали, що їх вдома чекають щодня живими і здоровими. Також Тетяна Павлівна вручає Ігорю певну суму коштів, зібрану вихователями, аби підтримати акцію волонтерства, яку в нашому районі активно розвиває присутній на цій зустрічі депутат районної ради Білий Ігор Володимирович. До речі, в районі триває робота по створенню благодійного фонду по підтримці воїнів АТО. Тому прохання до всіх читачів, кому небайдужа доля наших захисників в зоні АТО, долучайтесь до підтримки, солдати потребують нашої допомоги. Самі ж депутати тут же підтримують ініціативу Тетяни Павлівни і від себе також вручають фінансову допомогу Ігорю Білоусу.

Білоус Ігор018Солдат на знак вдячності і підтримки від себе особисто дарує дітям декілька пакунків солодощів і звертається зі словами  великої вдячності, щоб вони не зупинялись в своїй творчій роботі, а продовжували радувати воїнів своїми патріотичними доробками.

-Ми ці малюнки і листи завжди чекаємо з нетерпінням, розвішуємо в палатках, землянках і бронетранспортерах, де вони зігрівають нам душу, дарують тепло і сили на місяці вперед. Будьте певні, ми не здамося, ні кроку назад, перемога обов’язково буде за нами, – такими  словами Ігор прощається з дітьми і дорослими.

Солдат поспішає встигнути на маршрутку до Одеси, адже в нього запланований від’їзд навідати своїх побратимів в шпиталі і військовій частині, а далі знову в зону АТО, де на нього чекає його справжня чоловіча справа – захищати батьківщину.Білоус Ігор032

Та діти активно напрошуються сфотографуватися з своїм героєм, своєю суєтливістю роблячи певну тісняву в доволі просторій залі. Хлопчики активно розпитують про військове діло, а дівчатка, міцно притулившись до міцних плечей Ігоря, зі сльозами на очах цілують його і просять частіше навідуватись до них в гості.

…Поспішаємо до Красних Окон. До маршрутки залишається дуже мало часу, а в нас ще заплановане інтерв’ю з нашим героєм. Просимо перенести від’їзд на декілька годин, але отримуємо відповідь: “На мене чекають мої (ред. – побратими), я теж за ними дуже сумую”, – тим самим вже вкотре переконуємося, справжній “Кіборг”, ніщо його не зупине – його ціль перемога.

У нас залишається всього десять хвилин, але в прискореному режимі встигаємо задати Ігорю Білоусу два десятки запитань.

Ось про що ми встигли поговорити.

– Отож, Ігоре, як ти потрапив в зону АТО? Чому дійшов такого рішення?

– Коли активно почали розгортатись бойові дії в зоні антитерористичної операції на сході України я знаходився дома. Подивившись по телевізору як молоді українці відважно захищають свою батьківщину, вирішив, що не можу бути осторонь. Звернувся у військкомат звідки мене направили до Миколаєва, де я й уклав контракт військовослужбовця збройних сил України.

– Батьки знали про твоє рішення?

– Так. Я одразу їм пояснив, що я солдат і моя справа захищати батьківщину. Вони звичайно не в захваті були від такого рішення, але прийняли мій вибір, за що я їм дуже вдячний.

– Де і як (і чи взагалі) ти проходив військову підготовку?

– З Миколаєва мене направили до Краматорська, де близько місяця ми проходи навчання. Вивчали військову медицину, інженерію і таке інше, пристріляли автомати і – в бій, захищати Донецький аеропорт. Зазначу, що нас навчали аси із спецпідрозділу “Альфа”, отож вміємо ми багато.

– Твої перші емоції в момент потрапляння в зону АТО?

– Звичайні емоції. Війна. В Краматорську на момент мого туди прибуття вже не велись військові дії. Я прекрасно розумів, що приїхав на війну, де моя задача не дати сепаратистам і найманцям, які, до речі, там з багатьох країн, розділити Україну.

– Розкажи що є найбільш пам’ятним, згадай особливо емоційні моменти?

– Коли супротивники зайшли в приміщення аеропорту і розпочався ближній бій. Все відбувалось як в комп’ютерній грі. Але ми вистояли і не здали об’єкт.

– Чому вас називають “Кіборгами”?

– Це ілюзії сепаратистів, які довгий час не можуть у нас відвоювати Донецький аеропорт і видумують для себе різні нісенітниці, ніби вони воюють з кіборгами. Розповідають, що ми по каналізаційних трубопроводах зникаємо у сусіднє село. Насправді, це все не так. Коли починається масовий штурм, ми трохи відступаємо, аби уберегти наших поранених і відправити їх з поля бою. Самі ж знаходимо собі безпечне місце і приймаємо бій.

– Хто вони – українські кіборги?

– Ми звичайні люди. Воїни. Не роботи. Це 95-та бригада, 74-та (розвідбат), наша 79-та бригада і “Правий сектор”. Це ті люди, які постійно знаходяться там, яких називають “Кіборгами”, і яким не страшні ні психологічна, ні фізична складова цієї спецоперації. А сепаратисти самі видумали цей образ і самі ж його бояться.

– З якої сторони відчуваєш більшу підтримку з боку волонтерів і простих людей чи від держави?

– Волонтерів. Все, що видала мені держава зараз знаходиться на мені – форма. Можливо я не знаю всіх тонкостей доставки провізії на передову, але волонтери привозять нам дуже багато необхідного. Буквально все що потрібно величезними фурами доставляється українським військовим. Якби не волонтери, думаю, війна вже була б програною.

– Чого найбільше не вистачає українським військовим?

– Пристроїв нічного бачення, тепловізорів, хороших тепловізорів, не якихось дешевих. Краще два якісних тепловізора, ніж сто аби-яких, аби тільки були. З амуніцією у нас проблем немає.

– Яке ставлення місцевих жителів до українських військових?

– Ми стояли в Орловці, таке достатньо сепаратистське село,  зазначу, що достатньо погане ставлення, не підтримують нас, здають при першій можливості.

– На твою думку, що заважає якнайшвидше закінчити війну, виграти або зупинити?

– Точної відповіді на це запитання у мене не має. Можливо наша держава ще поки не готова на рівних воювати з Росією.

– Чому за Донецький аеропорт ведуться такі важкі бої? На скільки є важливим цей об’єкт?

– У ворога принциповим є завоювання Донецького аеропорту, щоб сюди мали змогу сідати важкі воєнно-транспортні літаки і доставляти важке озброєння для сепаратистів і найманців.

– Сепаратистські угруповання, які вони в бою? Вони достойні супротивники чи це скоріше пафос і награність?

– Є і достойні, але більшість зомбовані. Вони можуть нерозумно йти вперед і нести великі втрати живої сили. По краях, звичайно, знаходяться досвідчені російські військові, які керують місцевими бойовиками. Взагалі, все терористичне угруповання керується командуванням у складі російських офіцерів. Вони фінансово заманюють сепаратистів йти в бій і ті раз за разом намагаються нас викурити з аеропорту, але їм це не вдається. Основна маса ворожої живої сили, яка намагалась потрапити в аеропорт загинула, вони майже всі назад не повертаються.

– Яке озброєння використовують сепаратисти?

– АК-100, АК-74, СВД, кулемети, нові російські снайперські гвинтівки, гранатомети, танки, АГС, РПГ, СПГ. Все це важке озброєння, яке б’є здалеку.

– Чи відчув ти в собі зміни за час участі у бойових діях? Якщо так, то які?

– Змінився характер. Переборов відчуття страху. Став краще бачити людей, можу одразу визначити наміри людини, відчути її страхи. Говорити став по іншому, вже не “каламучу воду” як раніше, ми не в кіно, тут говорити потрібно конкретно.

– Як війна змінює людину, солдата?

– З однієї сторони в кращу, з іншої – в погану. В кращу тим, що стаєш краще розуміти і цінувати життя. Ми тут молимося і вже по декілька разів прощалися з життям. Погана ж сторона війни в тому, що вона психологічно ламає людей, по собі знаю.

– Суб’єктивна думка солдата Білоуса Ігоря: Росія нам друг чи ворог?

– В сім’ї, як кажуть, не без урода. Є нормальні люди. Теперішній уряд у них поганий. Не тим шляхом вони пішли. Я бачив російських полонених солдат, нічого конкретного про цю війну вони не говорять, просто трусяться, плачуть, хочуть додому, розказують про позиції своїх спецпідрозділів.

– Що порадиш хлопцям, які зараз готуються іти в зону АТО?

– В першу чергу вони повинні бути готовими морально, фізично теж важливо, але моральна складова виходить на перший план. Слабким духом немає чого робити на війні.

– Дякую за цікаву розмову, бережи себе і всього найкращого.

Наш герой Білоус Ігор Олегович теж дякує нам за зустріч і відбуває до Одеси.

В.Воробєй.

P.S.Редакція планувала непередодні Дня місцевого самоврядування на цій сторінці зовсім інші матеріали. Та доля розпорядилася справедливо, адже наш сьогоднішній Герой справжній син свого батька – депутата районної ради Олега Сергійовича Білоуса, а відтак матеріал саме в тему. І не варто розповідати тут про справи мирські  батька і депутатського корпусу в цілому, коли наш депутат Олег Сергійович виховав такого сина. Нехай усі сини повертаються додому живими і здоровими, а в Україні буде мир і спокій для всіх її громадян – не кіборги боронять Україну, а її смертні сини і доньки.

 

Залишити відповідь