Окнянський ВІСНИК | Офіційний сайт

Районна газета для всіх

Герої нашого часу

Ми не здамося, перемога обов’язково буде за нами

…Донецький міжнародний аеропорт. Йде черговий із щоденних штурм сепаратистами українських військових, які захищають цей стратегічно важливий об’єкт. В один із поверхів диспетчерської вежі потрапляє снаряд із ручного гранатомета. Шість українських воїнів, які на той момент знаходяться в тому місці потрапляють в зону ураження і отримують різної важкості поранення. Двом із них дістається найбільше і вони гинуть на місці від швидкої втрати крові. Четверо інших, завдяки вчасній допомозі побратимів, в безсвідомому стані потрапляють до Дніпропетровського госпіталю…

Це не цитата з книги про війну. Це Україна, 2014 рік.  Буденний день боротьби за свободу і незалежність держави і реалії життя українських “Кіборгів” в аеропорту Донецька.

Одним із чотирьох військовослужбовців, які були пораненими в тому бою виявився уродженець Красних Окон Білоус Ігор Олегович. Це не перше його поранення (позаду також осколочні поранення і контузія), але солдат лікується, набирається сил і повертається назад на передову захищати державу.

Після лікування юнаку випадає нагода побувати вдома, у рідному селищі Красні Окни, де й проходить його, так б мовити, реабілітація. На рідній землі його чомусь зустрічають не квітами і музикою вдячні односельчани, як це ми бачимо по телебаченню, а кілька депутатів районної ради, батьки і рідні. Чому?.. А таки чому? Мабуть не тому що не цікаво, просто не вміємо ще самоорганізовуватися і цінувати тих, завдячуючи кому можемо спати спокійно…

Відпочиваючи короткий термін вдома Ігор несподівано отримує запрошення на зустріч з дітьми Чорнянської школи-інтернату, яке організовують депутати районної ради Платон Ігор Петрович та Білий Ігор Володимирович за ініціативи керівника інтернатного закладу Тетяни Павлівни Порожнюк. Ми теж отримуємо запрошення взяти участь у заході і разом їдемо на зустріч з дітками.

Дорогою до села Чорна знайомимося ближче з нашим героєм і отримуємо перше легке здивування в плані звичайної розмови: бачиш перед собою 22-річного юнака, а чуєш слова і думки 35-40-річного.Білоус Ігор002

Чудовий навчальний заклад села Чорна приймає гостей тепло і привітно – від керівника і вихователів до найменшого вихованця. Заходимо до зали, де проходитиме зустріч і відчуваємо неймовірну і незрозумілу, поки-що, емоційно-енергетичну хвилю, яка пронизує до мурашок по всьому тілу – Ігоря Білоуса зустрічають як справжнього героя. Це проявлялося у всьому що відбувалося далі.

Забігаючи наперед, чесно скажу, дана зустріч відбулась на такому високому емоційному підгрунті, що словами навіть не варто намагатися передати почуття і емоції, які вирували в залі і що переживали присутні та сам герой. Всі ми прекрасно знаєм, що діти із шкіл-інтернатів кардинально відрізняються від дітей із звичайних шкіл. Насамперед, це стосується їхнього внутрішнього стану, стану душі, емоцій і неймовірної щирості. Переконаний, що заздалегідь так підготувати дітей до подібної зустрічі просто не реально.

Розповідь Ігоря про службу в зоні АТО, про нюанси даного виду воєнних дій, учні слухають дуже уважно, а на їх обличчях проглядається щира зацікавленість і гордість за солдата-земляка. Діти починають активно задавати питання і уважно вислуховують широкі відповіді.

Білоус Ігор022Потім група дівчаток готується виконати невеликий художній виступ для поважного гостя. І тут настає піковий емоційний момент діалогу дітей із солдатом, який до цього буквально зрів у повітрі. Дівчатка, читаючи вірші про Україну і її захисників, просто розплакалися від емоцій, сльози заливали їх обличчя і вони довго не  могли заспокоїтись. У присутніх в залі, як у дітей, так і у дорослих, на очах блищали сльози. Стало зрозуміло, що ніхто не очікував такого емоційного сплеску від цієї зустрічі, видно було наскільки приємно здивований і Ігор, відчувши, що то за його життя і здоров’я так переживають  чорнянські вихованці, і ось так зі сльозами на очах дякують за спокій і можливість про війну чути лише з розповідей…

Зібравшись з емоціями Ігор встає і сам зачитує вірша, якого написав його вже покійний військовий побратим, вісімнадцятирічний вояк… Очевидно, він не планував його читати на цій зустрічі, але не втримався:

Білоус Ігор016Мы раньше счастливыми были,

А после увидели смерть.

А после вперед уходили

Чтоб только назад не смотреть.

 

 

Мы раньше не знали волнений,

Но стали мгновенно взрослеть.

И в вихре смертельных сражений

Боялись мы, да. За друзей.

 

 

Мы раньше не знали покоя…

Ценить научились покой.

От боя до нового боя

Нам очень хотелось домой.

 

 

Атака предвидится снова,

Их больше, – как воинов тьмы.

Но только, ребята, ни слова

О том, что не выстоим мы.

 

Білоус Ігор004

Вставайте, как раньше стояли,

Под знаменем славным своим.

Вы помните, мы обещали!

Все верят, что мы победим.

 

 

А после собой заслонили

Державы священную твердь.

Мы раньше счастливыми были,

Пока не увидели смерть!

 

Слово за словом зустріч переходить до взаємного обміну подарунками. Діти і вихователі почергово виходять до гостя говорять декілька теплих слів на його адресу і вручають подаруночки, зроблені власними руками, а керівник Тетяна Павлівна вручає цілий пакунок дитячих малюнків і листів нашому герою з проханням, аби він доставив їх на передову до всіх солдат, щоб вони їх морально зігрівали, щоб солдати знали, що їх вдома чекають щодня живими і здоровими. Також Тетяна Павлівна вручає Ігорю певну суму коштів, зібрану вихователями, аби підтримати акцію волонтерства, яку в нашому районі активно розвиває присутній на цій зустрічі депутат районної ради Білий Ігор Володимирович. До речі, в районі триває робота по створенню благодійного фонду по підтримці воїнів АТО. Тому прохання до всіх читачів, кому небайдужа доля наших захисників в зоні АТО, долучайтесь до підтримки, солдати потребують нашої допомоги. Самі ж депутати тут же підтримують ініціативу Тетяни Павлівни і від себе також вручають фінансову допомогу Ігорю Білоусу.

Білоус Ігор018Солдат на знак вдячності і підтримки від себе особисто дарує дітям декілька пакунків солодощів і звертається зі словами  великої вдячності, щоб вони не зупинялись в своїй творчій роботі, а продовжували радувати воїнів своїми патріотичними доробками.

-Ми ці малюнки і листи завжди чекаємо з нетерпінням, розвішуємо в палатках, землянках і бронетранспортерах, де вони зігрівають нам душу, дарують тепло і сили на місяці вперед. Будьте певні, ми не здамося, ні кроку назад, перемога обов’язково буде за нами, – такими  словами Ігор прощається з дітьми і дорослими.

Солдат поспішає встигнути на маршрутку до Одеси, адже в нього запланований від’їзд навідати своїх побратимів в шпиталі і військовій частині, а далі знову в зону АТО, де на нього чекає його справжня чоловіча справа – захищати батьківщину.Білоус Ігор032

Та діти активно напрошуються сфотографуватися з своїм героєм, своєю суєтливістю роблячи певну тісняву в доволі просторій залі. Хлопчики активно розпитують про військове діло, а дівчатка, міцно притулившись до міцних плечей Ігоря, зі сльозами на очах цілують його і просять частіше навідуватись до них в гості.

…Поспішаємо до Красних Окон. До маршрутки залишається дуже мало часу, а в нас ще заплановане інтерв’ю з нашим героєм. Просимо перенести від’їзд на декілька годин, але отримуємо відповідь: “На мене чекають мої (ред. – побратими), я теж за ними дуже сумую”, – тим самим вже вкотре переконуємося, справжній “Кіборг”, ніщо його не зупине – його ціль перемога.

У нас залишається всього десять хвилин, але в прискореному режимі встигаємо задати Ігорю Білоусу два десятки запитань.

Ось про що ми встигли поговорити.

– Отож, Ігоре, як ти потрапив в зону АТО? Чому дійшов такого рішення?

– Коли активно почали розгортатись бойові дії в зоні антитерористичної операції на сході України я знаходився дома. Подивившись по телевізору як молоді українці відважно захищають свою батьківщину, вирішив, що не можу бути осторонь. Звернувся у військкомат звідки мене направили до Миколаєва, де я й уклав контракт військовослужбовця збройних сил України.

– Батьки знали про твоє рішення?

– Так. Я одразу їм пояснив, що я солдат і моя справа захищати батьківщину. Вони звичайно не в захваті були від такого рішення, але прийняли мій вибір, за що я їм дуже вдячний.

– Де і як (і чи взагалі) ти проходив військову підготовку?

– З Миколаєва мене направили до Краматорська, де близько місяця ми проходи навчання. Вивчали військову медицину, інженерію і таке інше, пристріляли автомати і – в бій, захищати Донецький аеропорт. Зазначу, що нас навчали аси із спецпідрозділу “Альфа”, отож вміємо ми багато.

– Твої перші емоції в момент потрапляння в зону АТО?

– Звичайні емоції. Війна. В Краматорську на момент мого туди прибуття вже не велись військові дії. Я прекрасно розумів, що приїхав на війну, де моя задача не дати сепаратистам і найманцям, які, до речі, там з багатьох країн, розділити Україну.

– Розкажи що є найбільш пам’ятним, згадай особливо емоційні моменти?

– Коли супротивники зайшли в приміщення аеропорту і розпочався ближній бій. Все відбувалось як в комп’ютерній грі. Але ми вистояли і не здали об’єкт.

– Чому вас називають “Кіборгами”?

– Це ілюзії сепаратистів, які довгий час не можуть у нас відвоювати Донецький аеропорт і видумують для себе різні нісенітниці, ніби вони воюють з кіборгами. Розповідають, що ми по каналізаційних трубопроводах зникаємо у сусіднє село. Насправді, це все не так. Коли починається масовий штурм, ми трохи відступаємо, аби уберегти наших поранених і відправити їх з поля бою. Самі ж знаходимо собі безпечне місце і приймаємо бій.

– Хто вони – українські кіборги?

– Ми звичайні люди. Воїни. Не роботи. Це 95-та бригада, 74-та (розвідбат), наша 79-та бригада і “Правий сектор”. Це ті люди, які постійно знаходяться там, яких називають “Кіборгами”, і яким не страшні ні психологічна, ні фізична складова цієї спецоперації. А сепаратисти самі видумали цей образ і самі ж його бояться.

– З якої сторони відчуваєш більшу підтримку з боку волонтерів і простих людей чи від держави?

– Волонтерів. Все, що видала мені держава зараз знаходиться на мені – форма. Можливо я не знаю всіх тонкостей доставки провізії на передову, але волонтери привозять нам дуже багато необхідного. Буквально все що потрібно величезними фурами доставляється українським військовим. Якби не волонтери, думаю, війна вже була б програною.

– Чого найбільше не вистачає українським військовим?

– Пристроїв нічного бачення, тепловізорів, хороших тепловізорів, не якихось дешевих. Краще два якісних тепловізора, ніж сто аби-яких, аби тільки були. З амуніцією у нас проблем немає.

– Яке ставлення місцевих жителів до українських військових?

– Ми стояли в Орловці, таке достатньо сепаратистське село,  зазначу, що достатньо погане ставлення, не підтримують нас, здають при першій можливості.

– На твою думку, що заважає якнайшвидше закінчити війну, виграти або зупинити?

– Точної відповіді на це запитання у мене не має. Можливо наша держава ще поки не готова на рівних воювати з Росією.

– Чому за Донецький аеропорт ведуться такі важкі бої? На скільки є важливим цей об’єкт?

– У ворога принциповим є завоювання Донецького аеропорту, щоб сюди мали змогу сідати важкі воєнно-транспортні літаки і доставляти важке озброєння для сепаратистів і найманців.

– Сепаратистські угруповання, які вони в бою? Вони достойні супротивники чи це скоріше пафос і награність?

– Є і достойні, але більшість зомбовані. Вони можуть нерозумно йти вперед і нести великі втрати живої сили. По краях, звичайно, знаходяться досвідчені російські військові, які керують місцевими бойовиками. Взагалі, все терористичне угруповання керується командуванням у складі російських офіцерів. Вони фінансово заманюють сепаратистів йти в бій і ті раз за разом намагаються нас викурити з аеропорту, але їм це не вдається. Основна маса ворожої живої сили, яка намагалась потрапити в аеропорт загинула, вони майже всі назад не повертаються.

– Яке озброєння використовують сепаратисти?

– АК-100, АК-74, СВД, кулемети, нові російські снайперські гвинтівки, гранатомети, танки, АГС, РПГ, СПГ. Все це важке озброєння, яке б’є здалеку.

– Чи відчув ти в собі зміни за час участі у бойових діях? Якщо так, то які?

– Змінився характер. Переборов відчуття страху. Став краще бачити людей, можу одразу визначити наміри людини, відчути її страхи. Говорити став по іншому, вже не “каламучу воду” як раніше, ми не в кіно, тут говорити потрібно конкретно.

– Як війна змінює людину, солдата?

– З однієї сторони в кращу, з іншої – в погану. В кращу тим, що стаєш краще розуміти і цінувати життя. Ми тут молимося і вже по декілька разів прощалися з життям. Погана ж сторона війни в тому, що вона психологічно ламає людей, по собі знаю.

– Суб’єктивна думка солдата Білоуса Ігоря: Росія нам друг чи ворог?

– В сім’ї, як кажуть, не без урода. Є нормальні люди. Теперішній уряд у них поганий. Не тим шляхом вони пішли. Я бачив російських полонених солдат, нічого конкретного про цю війну вони не говорять, просто трусяться, плачуть, хочуть додому, розказують про позиції своїх спецпідрозділів.

– Що порадиш хлопцям, які зараз готуються іти в зону АТО?

– В першу чергу вони повинні бути готовими морально, фізично теж важливо, але моральна складова виходить на перший план. Слабким духом немає чого робити на війні.

– Дякую за цікаву розмову, бережи себе і всього найкращого.

Наш герой Білоус Ігор Олегович теж дякує нам за зустріч і відбуває до Одеси.

В.Воробєй.

P.S.Редакція планувала непередодні Дня місцевого самоврядування на цій сторінці зовсім інші матеріали. Та доля розпорядилася справедливо, адже наш сьогоднішній Герой справжній син свого батька – депутата районної ради Олега Сергійовича Білоуса, а відтак матеріал саме в тему. І не варто розповідати тут про справи мирські  батька і депутатського корпусу в цілому, коли наш депутат Олег Сергійович виховав такого сина. Нехай усі сини повертаються додому живими і здоровими, а в Україні буде мир і спокій для всіх її громадян – не кіборги боронять Україну, а її смертні сини і доньки.

 

LEAVE A RESPONSE