На основі реальності

Уявімо, що ми вміємо літати. Підіймаємось на висоту пташиного польоту. Оглядаємо все навкруги – на 360 градусів Красноокнянський район. Мирне небо, привітні люди. Діти ходять до школи, дорослі – на роботу, пенсіонери відпочивають, усміхнено спілкуючись між собою. Це Україна, наша рідна ненька. Така, якою ми її любимо. На загальному плані все добре. Напружуючи слух і зір, спускаємось трохи нижче, уважно споглядаємо окремо у кожну оселю красноокнянців – картина змінюється: одні живуть як і жили, але постійно щось важливе обговорюють; у інших ніби теж все гаразд, проте на обличчі і на вустах помітна тривога. Вони все ті ж люди, українці, але їх погляди різняться. З неба ми бачили одне, а на землі щось інше. Розум турбують двоякі чуття. Зацікавлено наближаємось ще трішечки ближче і чуємо, що розмови йдуть про одне і теж, але якось по різному, навіть вороже по суті своїй. Серце наповнює подив. Чому так? Ми ж всі діти однієї Батьківщини. Знаємо одне одного змалечку, навіть дружимо (дружили) сім’ями…

Погляд завмер в одній точці, в очах віддзеркалюється Донбас… Так… саме він заполонив голови усіх цих людей, які перестали розуміти одне одного. Але чому?…

Із гірко здивованим поглядом знову підіймаємось у вись і… ще більше запитань у нашій голові, які звучать з усіх сторін: що відбувається? Невже це ми? Чому ми ненавидимо одне одного через кляту політику? Навіщо ми розпалюємо ворожнечу в середині себе? Згори все таке гарне. Мальовничі красноокнянські пейзажі, біжать струмки, співають птахи, щебече дітвора, на полях збирають хліб… Невже нам все це набридло і ми бажаємо все знищити…

У роздумах зависаємо на деякий час в повітрі і не помічаємо як свіжий вітерець підхоплює нас у неждану подорож.

Ось ми вже над Новосамаркою. Гарне село, роботящі люди. Згори нам добре видно як хтось ходить вулицями і роздає чоловікам папірці. Зацікавлено наближаємось ближче. Чоловікам роздають повістки в армію. Ось дають одному, другому, третьому, п’ятому, десятому – таких близько семидесяти. Проте майже у всіх негативна реакція – ось цей повістку не взяв, інший її одразу розірвав. У всіх своя причина. Із висоти ми помічаємо тільки трьох, хто погодився вступити до лав збройних сил України.

ВавріщукБудинок одного із них знаходиться недалеко від нас і ми мимоволі чуємо діалог під час отримання повістки. Спустившись трішечки нижче впізнаємо земляка – це Вавріщук Олексій Володимирович.

– Щось довго ви до мене йшли, – каже Олексій – Я вже давно на вас чекаю. Бувало хотів сам до вас йти, оскільки немає сил більше дивитись телевізор, пора йти боронити країну.

Далі ми з цікавістю спостерігаємо за Олексієм, як він відправляється до Широкого Лану. На спеціально підготовленому військовому полігоні місяць проходить тренування. І ось вже зі своїми солдатами-побратимами у повній бойовій готовності вирушає у напрямку Донецької області. По дорозі в зону бойових дій Олексій, милуючись через вікно потяга мальовничими краєвидами і мирними містечками неньки України, стривожено комусь телефонує. Поспішаємо за потягом, аби дізнатись подробиці.

– Привіт люба. У мене все гаразд. Успішно пройшов польові збори. Їду до Білої Церкви для проходження подальшої військової служби. За мене не переживайте, все добре. Привіт сину, обійми його за мене.

Супроводжуючи Олексія, летимо над країною. Під нами річки, озера, села, міста. Орлиним зором уважніше придивляємось до них. Скрізь життя бурлить на повну силу. Люди навчаються, працюють, відпочивають, танцюють, співають, відвідують ресторани і нічні клуби, заробляють і тратять кошти. В ці хвилини ми забуваємо про війну і на мить втрачаємо з поля зору Олексія. Швиденько летимо наздоганяти і раптом потрапляємо ніби в інший вимір, іншу країну…

Опитне. Містечко, яке знаходиться біля самісінького Донецького аеропорту, вщент розбите. Будинки зруйновані, вулицями ходять поодинокі люди. Раніше таке ми бачили лише на плівках кінохроніки другої світової війни. Наші серця переповнює жах, а очі відмовляються вірити у побачене.

Загін Олексія під’єднується до 11 окремого мотопіхотного батальйону територіальної оборони Києва “Київська Русь” і зупиняється за кілька кілометрів від Опитного біля Авдіївки.

Наша подорож потрапляє в самісінький епіцентр антитерористичної операції на Сході України. Зараз той час, коли тут відбувається перемир’я, згідно Мінських домовленостей між конфліктуючими сторонами. Нам цікаво як ці домовленості виконуються і ми щодня підіймаємось у небо, щоб краще розгледіти ситуацію і зрозуміти її.

Тут розпочинаються військові будні Вавріщука Олексія. Його задача щодня тримати займані позиції, не даючи противнику розірвати лінію оборони. Спостерігаючи деякий час за ситуацією біля Донецького аеропорту стаємо свідками чергової спроби терористів атакувати українські позиції саме там де знаходиться Олексій. Спочатку терористи гатять з артилерійських установок, потім намагаються прорватись за допомогою піхоти. Українські солдати деякий час терпеливо ховаються в окопах і бліндажах, та коли помічають, що бойовики наближаються на критичну відстань відкривають вогонь у відповідь і зупиняють активне просування ворога. Черговий бій закінчено. Налічуємо десятки нових людських смертей.

По лінії розмежування летимо на північ від Донецька. По обидві сторони від нас колосальна концентрація військової техніки і живої сили. В день ситуація більш спокійна, а вночі подекуди частенько видно як літають важкі снаряди і чутно рясні черги стрілецької зброї. А ось зенітна установка збиває безпілотні літальні апарати терористичного угрупування, які частенько летять на нашу територію у розвідувальних цілях.

Переміщуючись селами і містами Донецької області спостерігаємо все ту ж картину – бойовики регулярно обстрілюють позиції українських військових, не цураючись попадати в населені пункти і будинки мирних жителів, а наші солдати терпеливо виконують накази “Не стріляти!”.

IMG_20150418_200118Рано вранці наближаємось до невеличкого населеного пункту біля Горлівки, яке називається станція Майорське. Тут знаходиться крайній блокпост українських збройних сил, його ще називають “нульовим”. Неочікувано чуємо як чисельна кількість голосів хором виконують гімн України. Дійство, від якого по тілу пробігли “мурашки”. Швиденько опускаємось нижче і… Блокпост є пунктом пропуску громадян із окупованої території. Біля шлагбаума на рибацькій вудочці під зворушливе виконання гімну України підіймається прапор України. По ту сторону шлагбаума нескінченна черга з автомобілей і сотні людей, які дружно співають гімн і бажають якнайшвидше покинути окуповану територію. Біля прапора з рукою на серці стоять українські солдати, серед яких один із зачіскою запорізького козака, а його лице здається нам дуже знайомим. Так, це Мандруляк Сергій Іванович із нашої Іванівки, що біля Новосамарки. Він теж тут, вже кілька місяців несе службу у складі прикордонного загону Котовськ 2, який базується в Артемівську.

Традицію щоранкового урочистого відкриття пункту пропуску на даному блокпосту започаткував саме Сергій. Всі ми прекрасно знаємо його як ярого патріота України і всього українського. Не одноразово бачили його з величезним прапором України в руках на різноманітних заходах в нашому районі.

В зону АТО Сергій Іванович потрапив по мобілізації, але з труднощами. Оскільки він має проблеми зі здоров’ям у вигляді пахової грижі і двох хворих міжпозвонкових кілець, а також виховує двох неповнолітніх синів, служба в армії йому заборонена законодавством. Проте Сергій, як справжній козак, оббив всі пороги відповідних інстанцій, аби йому все ж дозволили вступити до лав збройних сил України.IMG_20150418_200247

Кружляємо над Майорським ще деякий період часу. З висоти видно як нескінчений потік людей з дня на день переміщується з окупованої території. Із сусідніх сіл до наших військових приходять місцеві жителі і приносять все що можуть – ковбасу, сало, яйці…

За збігом обставин потрапляємо день народження Мандруляка Сергія. Дружелюбний красноокнянець кропітливо намагається організувати невеличке свято для своїх побратимів на честь своїх іменин, але ворог, наче знав, привітав його мінометним обстрілом. Зав’язався жорстокий бій. Замість кухля пива Сергію довелося взяти в руки вже такого рідного кулемета і пліч-о-пліч з побратимами відстоювати власну бойову позицію. Наших воїнів не надто засмутила наглість терористів, адже для них це повсякденна справа. І як наслідок, відсвяткували подвійний привід – день народження Сергія і успішно відбиту атаку терористів. А вже за декілька днів сюди приїхали школярі із сусіднього Артемівська, щоб підняти воїнам бойовий дух за допомогою невеличкого патріотичного концерту.

IMG_20150418_200301Так закінчився черговий семиденний виїзд Сергія на нульовий блокпост і він з гордим відчуттям виконаної поставленої задачі повертається на базу в Артемівськ, щоб п’ять днів відпочити і знову заступити на блокпост на семиденний строк.

А ми продовжуємо летіти на північ Донецької області. Останнім пунктом нашої подорожі буде місто Слов’янськ. Шляхом знову відвідуємо попутні населені пункти. В них радісно зустрічаємо патріотичне українське населення, всі щиро розмовляють українською, признаються в любові до України і ненависті до війни. З гіркотою в душі дивимось на втричі дорожчі товари полиць продуктових магазинів. Вони для людей стали набагато важливішими, ніж новини по телевізору, оскільки є максимально реальними.

І ось він, Слов’янськ. Місто, яке вже майже рік звільнене від окупантів. Ми не спроста вирішили звернути на нього увагу. Місто досі знаходиться в напіврозбомбленому стані. Воно досі нагадує нам про страшні наслідки розпалювання ворожнечі серед українського народу, серед містян і сільчан. З висоти пташиного польоту краєвид надто неприємний. В місті досі на мінах підриваються люди, а на околицях відчутний трупний запах неідентифікованих солдат. Дивлячись на Слов’янськ згадуються слова Мандруляка Сергія Івановича: “Хто на мирних територіях ще не розгледів сьогоднішні реалії і не розуміє наслідків появи ворога в рідному місті, нехай з’їздить на екскурсію в Слов’янськ”.

Наша подорож закінчується. Хочеться скоріш повернутися додому, на Красноокнянщину.

Широкими просторами, ярами і долинами чимдуш летимо додому. Пів доби польоту і ми на місці. Ось вона, рідна Красноокнянщина, наше мирне гніздечко. Все ціле і неушкоджене. Ще ціле і неушкоджене. Спускаємось на землю… В реалії, на землю…

В.Воробєй.

P.S. Сюжет складено на основі розповідей Вавріщука Олексія Володимировича і Мандруляка Сергія Івановича, які з березня 2015 року знаходяться в зоні бойових дій на Донеччині. В червні 2015 року вони приїздили додому у відпустку і завітали в гості до редакції.

Залишити відповідь