Окнянський ВІСНИК | Офіційний сайт

Районна газета для всіх

Герої нашого часу

Пам’ятаємо! Пишаємося! Переможемо! Про ветеранів із с.Гавиноси

День Перемоги 15.50.21Нелегке наше сьогодення не може заступити радості приходу весни, а разом з нею і Дня Перемоги. Цей день залишиться для нас завжди затьмареним гіркотою втрат і осяяний сонцем Перемоги. Його наближували, як могли, люди, котрим було дуже нелегко в ті воєнні літа і яким найважче сьогодні. У довічному боргу наше покоління і перед тими ветеранами війни, кому пощастило пройти через горнило битв і дожити до світлого Дня Перемоги. Все менше їх залишається в життєвому строю. Даються взнаки і опалена війною молодість, сирі окопи і бліндажі, голод і холод, хвороби і рани. Їхні груди вкриті медалями, на скронях – сивина. Але вони пам’ятають ті страшні часи, хоч часто їм і не хочеться про них згадувати.

У Гавиносах живими залишилося двоє ветеранів війни – це Сава Йосипович Москул і Леонід Олексійович Колібабчук та вдова учасника бойових дій – Крецул Пелагея Семенівна. В один із останніх днів квітня я навідала всіх трьох ветеранів і хочу розповісти їх історії всім вам, звичайно ж, дуже коротко, адже щоб описати все пережите і побачене ними треба написати книгу. Додам лише, що наймолодшому моєму співрозмовнику Леоніду Олексійовичу Колібабчуку – 88 років, а Сава Йосипович та Пелагея Семенівна є найстаршими жителями села і мають вже відповідно 95 і 91 прожитий рік.

Коли я з Гавиноським сільським головою Миколою Борисовичем Терзі зайшли на подвір’я Крецулів, нас зустріла бабуся.

-Приймаєте гостей, – запитує Микола Борисович.

-Приймаю, приймаю, заходьте до хати – відповідає бабуся. -Я впізнала вас, Борисовичу.

Знайомимося, переді мною 91-річна Пелагея Семенівна Крецул.IMG_4093

Народилася бабуся Пелагея тут, в Гавиносах, далекого 1923 року. Дитинство було важким холодним і голодним, а ще війна. З п’ятьох дітей, які росли в сім’ї після голодовки залишилося двоє – Пелагея і її брат.

Війна, то особливий період її життя.

-Починалося все з риття окопів, – каже бабуся Пелагея. – Копаємо, аж тут німецькі бомбардувальники. Нам кричать – лягайте на землю, а ми не розуміли для чого треба падати на землю. Пізніше все зрозуміли. І вже від одного звуку ворожого літака ховалися у виритих окопах.

-Коли радянські війська звільняли нашу територію від ворога у селі стояла потужна військова техніка, – продовжує бабуся, – трохи нижче нашої хати була закопана зенітка, солдати приходили до гавиносян скуштувати домашніх страв. А пізніше, мама пішла готувати нашим воїнам обіди.

-А от коли румуни тікали то занапастили майже всю худобу в селі, вирізали, забравши з собою як провізію, напевне, – уточнює бабуся.

Після закінчення війни додому в село повертається Наум Парфентьєвич Крецул (воював у складі ІІ Українського фронту, був важко пораненим). Маючи інвалідність чоловік спочатку працював їздовим, а потім, навчившись складати скирти соломи, займався цим майстерно і вправно.

Одружилися Наум і Пелагея в 1948 році. Народили трьох синів (один помер малим). Працювали, не покладаючи рук.

-Я була нормовицею, – каже бабуся. – З ранку до ночі в полі, що не мала коли хліба спекти. А тепер молоді люди не мають роботи.

Так розпорядилася доля, що Наум Парфентьєвич і двоє її синів померли і доживає віка бабуся біля невістки Юлії. Пораються по господарству, чекають дітей і онуків в гості.

-Не доведи Боже хоронити своїх дітей, – каже Пелагея Семенівна. – А мені довелося. Тепер тільки згадуємо їх і живемо тією пам’яттю. Наше покоління залишає цю грішну землю. Людей у селі все менше, не тримаються, бо немає роботи, перспектив на благополучне життя…

У свої 91 рік Пелагея Семенівна при добрій пам’яті і на запрошення сільського голови бути обов’язково на святкуванні Дня Перемоги, посміхнувшись, сумно відповіла: “Буду”.

Наступного нашого ветерана-героя ми з Миколою Борисовичем застали за важливою справою, Леонід Олексійович Колібабчук тільки но повернувшись з городу, “вивантажував” кармани від всілякого насіння. Робив це без поспіху і зайвих рухів.IMG_4103

-Землю треба засадити, нехай родить рясно, – каже Леонід Олексійович.

Його 17-річного юнака мобілізували в 1944 році і відправили у навчальну частину, яка базувалася в місті Балта, навчатися на мінометника. Оскільки йому не було 18-ти на фронт Леонід не попав. Уже після Перемоги, у серпні 1945 року, був направлений на Чорноморський флот у Севастополь у званні єфрейтора. На флоті свої порядки і своя наука. Відтак юнака направляють знову на навчання цього разу в електромеханічну школу.

-В 1946 році у складі спецкоманди мене направляють до Німеччини у місто Росток, для прийняття корабля – морського тральщика, – каже Леонід Олексійович. – Довгий перехід назад до Севастополя, а там знову електромеханічна школа і спеціальність – електрик на кораблі.

Коли корабель і його команда, а разом з ними і матрос Колібабчук були готовими до виконання завдань – приступили до бойового травлення. Всього за час своєї служби команда корабля, де проходив службу Леонід Олексійович підняла і знешкодила 154 міни.

Додому матрос повернувся аж в 1951 році. Працював у МТС, а потім у місцевому колгоспі. Одружився Леонід Олексійович в 1948 році, коли прийшов у чергову відпустку. Народили і виховали з дружиною двох дітей – сина і доньку. Мають онуків і правнуків.

Розповідаючи нам про своє життя Леонід Олексійович, посміхався і з гордістю ділився враженнями від своєї служби.

-На мітинг присвячений Дню Перемоги, прийду, – каже

ветеран, – спасибі, що запросили, це він до Миколи Борисовича. Святий день його потрібно святкувати особливо шанобливо.

Розмова з Савою Йосиповичем Москулом відбувалася на подвір’ї його будинку, де він проживає з сином Григорієм. Доглянута садиба, город і 95-річний господар, який споглядає на все хозяйським поглядом.IMG_4113

-Коли почалася війна я проходив службу в радянській армії, – каже дідусь Сава. – Звичайно, в перші місяці військових дій наша армія масово відступала. Доводилося важко – ми не встигали навіть розгортати зброю. Але вже в 1942 році наші війська зуміли зібратися і почали давати гідну відсіч ворогу. Отримали ми певний військовий досвід, повірили в свою силу і правду, адже воювали на своїй землі з окупантом.

А потім була сталінградська битва, під час якої Сава Йосипович попадає в полон до ворога.

-Тоді багато наших солдат потрапило до рук ворога, – каже ветеран, – бо бої були надто важкими – багато техніки, авіації і живої сили було задіяно, а тому траплялася певна плутанина.

-Мене врятувало знання молдавської мови, коли я заговорив з одним із румун їхньою мовою, – каже Сава Йосипович. – Тоді мене і ще кількох солдат направили на кухню. Якось один із офіцерів зацікавився мною, почав розпитувати звідки я, про сім’ю, батьків. Я ж в свою чергу почав проситися відпустити мене додому. Важко сказати, що в той момент подіяло на того румунського офіцера, але в результаті довідку, згідно якої я міг пересуватися окупованою територією, він мені дав.

-Дорога додому була важкою і небезпечною, – каже дідусь. -Я йшов центральними дорогами, якось поталанило, мене погодилися підвезти – машина була наповнена шкірою забитих тварин. Отож серед тих шкір я й проїхав певну частину дороги, а ще частину на 200 літрових бочках зверху. Так доїхав до Ворошиловграда (нині Луганськ). Далі в товарних вагонах до Колбасної, а там вже додому рукою подати.

Вдома солдат побув до квітня 1944 року, а потім знову мобілізація. Невеличка військова підготовка поблизу Дубосар і запеклі бої за визволення, Молдови, Бесарабії, а потім Ясо-Кишинівська операція. В цих боях Сава Йосипович був поранений, однак швидко одужав і пішов далі з своєю частиною.

Потім було звільнення Румунії, Угорщини, дуже жорстокі бої за Будапешт. В тих боях він був важко пораненим і кілька місяців до самої перемоги пролежав у госпіталі.

Травнем 1945 року військовий шлях Сави Йосиповича не завершився. Його направили в пересильний пункт, де з таких як і він було сформовано полк для конвоювання вантажів і техніки. Додому Сава Йосипович повернувся в 1946 році.

-Працював у місцевому колгоспі на тракторі, комбайні, – каже ветеран. -Від важкої роботи відкривалися рани, боліли і кровоточили. До цього часу у моєму тілі 11 осколків, які оперувати не можна. Отож пам’ять про війну не залишає мене ні на хвилину і у свої 95 років відчуваю кожен осколок у своєму тілі.

Як я вже казала живе ветеран разом з сином. Дружина померла 14 років тому. Та жага життя не залишає Саву Йосиповича. Він ще й пошуткує, і примовить, і на погане здоров’я поскаржиться, мовляв, чомусь іноді погано себе почуваю. А загалом, тримається молодцем. Справжній герой…

В центрі села Гавиноси біля школи є братська могила. Там захороненні солдати, які звільняли село від окупантів там же знаходиться і пам’ятник всім загиблим односельчанам. Саме тут збираються жителі села в пам’ятні дні, аби згадати полеглих і вшанувати живих. Так буде і завтра, 9 травня, в 70 річницю Великої Перемоги над фашизмом.

Летять роки… Все більше часу відділяє нас від подій Великої Вітчизняної війни. Все менше залишається тих, хто здобував Велику Перемогу. З плином часу все дорожчими для нас стають спогади ветеранів. Пам’ять людська повинна жити й залишати прийдешнім поколінням ці сторінки історії. Хочеться зібрати всі квіти землі і покласти їх до ніг ветеранів. Вони цього заслужили. Пам’ятаймо їх! Пишаймося, що жили поруч з ними!

В.Бузика.

 

LEAVE A RESPONSE