ПОШИРИТИ

Чим ближче людина знаходиться до своєї земної межі, тим частіше згадує той час і те місце, де з’явилася на світ Божий. У думах своїх невеселих йде стежками свого дитинства…

Позаростали дитячі стежини. І не лишень травою, бур’янами, а й деревами, кущами. І хоча рідне село живе і творить свою нову історію тоді, в дитинстві і молодості, воно було зовсім іншим. У пам’яті рідне село – мальовниче. Поля на горбах, а воно причаїлося у долинці, як у Божій долоні.

Ми у Довжанці, разом з сільським головою Олександром Миколайовичем Баштаном йдемо до однієї з найстарших жительок села Акуліни Юхимівни Кожухар. Невдовзі їй виповниться 90. Бабуся зустрічає нас з слізьми на очах, весь час запитуючи: “Хто ж це до мене прийшов?”, бо бачить погано. Знайомимося. І починається розмова, вірніше монолог старої людини, якій дуже хочеться виговоритися, поділитися своїми споминами, пожалітися на гірку долю.

Отже, народилася Акуліна Юхимівна тут, у Довжанці у 1926 році і була єдиною дитиною у батьків. Росла в достатку, хоча і не заможною була родина та на життя вистачало.

Першим грізним випробуванням для Акуліни, яку в селі звали Келя, стала війна. Батько пішов на фронт, а вона з мамою залишилися в селі. Тоді вона й відчула, що таке непосильна праця. День і ніч була в полі. Косила пшеницю, а потім зтягувала в кісьори, молотила…

– По півгектара пшениці скошувала в день, від важкої коси рук не відчувала у кінці дня, – каже бабуся. – Дивно, такі малі ручки, а скільки роботи виконували. Мене в колгоспі вважали кращою по розв’язуванню снопів – якось дуже швидко і вправно я то робила. А скільки окопів викопано цими ж руками…

Коли румуни почали відправляти молодь до Німеччини мама Келі зав’язала велику хустку їй на голову і всім хто заходив до хати казала, що у дочки тиф. Почувши це, румуни побоялися заразної хвороби і залишили дівчину у спокої. Так мама врятувала її від висилки.

А потім прийшла звістка, що батько загинув на фронті… Келі тоді було 15 років.

– Життя без захисту, без батька – гірке життя сироти, – каже бабуся. -Бо де було найважче працювати туди мене й направляли. Прийшла якось з поля пізно ввечері, а позаду бригадир і велить йти вантажити машини просом для відправки на станцію Чубівка. Що мала робити – пішла. З останніх сил навантажила машину, а потрібно було її ще й розвантажити на станції. По дорозі трохи відпочила, та коли машину розвантажували якось по необережності впала до ями з зерном, яке мов море тут же поглинуло мене. Якби вчасно не помітили – загинула б.

Та їй судилося жити. Повернулася тоді в село відлежалася кілька днів і пішла на роботу.

У 1947 році почався голод. З села було вивезено всі запаси зерна. А потім ще й неврожай… І хоча сільські люди були привчені до нужди від голоду терпіли всі. Їли паляниці з осотом, лободою, кропивою. То все перемішувалося з тістом.  Ситими від того не були, але вижили…

Заміж Келя вийшла за сільського хлопця Григорія Максимовича. Робила в полі нормовицею, народила єдину доньку Ніну і здавалося життя налагоджується. Та невдовзі прийшла важка хвороба. Акуліну Юхимівну забрали до лікарні, де вона майже помирала та на щастя приїхали з Одеси лікарі, які й врятували їй життя. З тих пір ходити їй було дуже важко. І на сонці працювати їй було заборонено. Тоді й пішла до телят і до самої пенсії там пропрацювала.

Її працелюбство, самовіддачу цінили керівники господарства, яких на її віку було багато. Отож праця Акуліни Юхимівни гідно відзначена численними нагородами.

– Ми всі ходили до церкви на святкові Богослужіння з найменшого віку, – згадує бабуся, – церква тоді в селі була найкращою на всю округу. Багатою була… А потім, коли її вирішили зруйнувати люди ховали вікони по домівках аби врятувати. Мабуть до сьогодні окремі з них збереглися… Хотілося б в то вірити.

Згадавши про церкву, бабуся якось враз згадала про свою доньку Ніну і заплакала. Бог відміряв їй не довге життя. Ще у повному розквіті сил вона померла. Раптово. Тільки но говорила з рідними, а потім похилилася на бік і…

– Важко, дуже важко доживати життя без дітей, – каже бабуся Акуліна. – Сподівалася, що вона мене хоронитиме, а випало мені свою кровинку проводжати на той світ. І зять помер невдовзі за дружиною. Залишилася я з онуками.

Нині бабуся Акуліна має двох онуків, 4 – правнуків і трьох праправнуків. З ними і доживає віка.

– Моя Ніна, як і я, все своє життя важко працювала, – каже Акуліна Юхимівна. – Була кращою дояркою в колгоспі. Її поважали за працю, нагороджували. Та кому потрібні ті нагороди, коли вона своє здоров’я вгробила на тій роботі.

– Як згадаю, – продовжує бабуся, – як ми будували цю хату… Я била камінь в рипі і носила поперед себе на животі в гору величезне каміння. Бо хотіли з чоловіком мати і будинок, і літню кухню, адже сподівалися, що після нас діти тут житимуть. Та живу в рідній хаті нині тільки я і онука з сім’єю.

Шкода, що справжня цінність життя усвідомлюється лише тоді, коли життя добігає кінця. Те, що важливо в кінці життя, має бути важливим також і протягом життя.  Моя сьогоднішня героїня завжди звитяжну працю вважала найважливішою в житті. Щоправда, вона не одна така – все старше покоління нашої Батьківщини віддавались роботі до останнього – інакше вони не могли і не вміли.

Так, життя прожити – не поле перейти, бувають різні ситуації, труднощі. Часто трапляються такі перешкоди на шляху, які, здається, неможливо подолати. Та все-таки, життя прожити – це піднятись на вершину гори. В когось цей підйом був пологим, в когось крутим, але це вже не так важливо, коли дивишся згори на плоди свого життя. Яким би воно не було, добре що воно було.  Життя било і перевіряло на міцність Акуліну Юхимівну, а вона стояла і не згиналася. Сила і міць – у її внутрішньому стрижні. Вона не скаржиться і не ображається і ні на кого вже не сподівається…

Ми залишали подвір’я Акуліни Юхимівни з змішаними почуттями. Стара людина вимагає до себе вдвічі більше уваги і розуміння, і співчуття, і просто уваги. І навіть, коли все це є – багато турботи про старість не буває. Отож не залишайте старих людей наодинці з своїми думками і болячками. Вони заслужили на те, щоб їх хоча б вислухали…

В.Бузика.

Немає коментарів

ЗАЛИШИТИ КОМЕНТАР