Окнянський ВІСНИК | Офіційний сайт

Районна газета для всіх

Герої нашого часу Окнянщина

Про Олександра з Антонівки

При активній підтримці волонтерського фонду “Джерело життя!”, зокрема його засновника Ігоря Білого ми продовжуємо знайомити красноокнянців з військовослужбовцями нашого району, які знаходяться в зоні Антитерористичної операції на Сході України.

Нещодавно, вперше за більш ніж півроку, в рідну Антонівку приїхав Олександр Олександрович Давидов.

Ще 5 вересня 2014 року хлопець був мобілізований до лав збройних сил України і весь час знаходився в зоні АТО. Олександрова служба в ЗСУ почалася в Широкому Лані, що на Миколаївщині, де солдат більше місяця проходив навчання на полігоні. В кінці жовтня було сформовано бригаду і Олександр разом із солдатами-побратимами був направлений в Донецьку область для виконання поставлених бойових задач.

Розповідає Олександр Давидов: IMG_3479

Всі мої рідні і близькі проживають в Антонівці і дуже за мене переживають. Найбільше хвилюється мама. Намагаюся при можливості частіше їй телефонувати, заспокоюю, кажу, що для мене найголовніше щоб в Антонівці було спокійно, щоб рідні не знали горя від війни. Дружина, з якою я вже давненько розлучився, і з якою маю спільну дитину, теж дзвонить мені майже щодня, хвилюється, адже у нас з нею збереглися гарні відносини. Також маю підтримку від сестри і двох племінників, які тримають за мене кулачки. 

Додому приїхав за станом здоров’я. Нещодавно мені зробили операцію з видалення апендикса. Маю десять днів на реабілітацію, потім знову відправлюсь на Донеччину.

Служу водієм бойової машини БМ-21 “Град”. Часто доводиться вступати в бій, багато переміщуватися по лінії фронту. Не раз доводилося захищати наші передові блокпости від масованих штурмів терористів. Пам’ятаю, як одного разу довелося довгенько утримувати наступ терористів на наші позиції, не маючи змоги зв’язатися з рідними. Десять днів я не телефонував матері, для неї це були найважчі моменти.

Зараз все трохи затихло. Після Мінських домовленостей ми відтягли важке озброєння на 65 км від лінії фронту і отримали наказ не стріляти навіть у відповідь. Провокації з боку терористів продовжуються, але не так активно як раніше.

Державних нагород поки-що не маю, але точно знаю що будуть… Деякий час назад, виконуючи бойові завдання, ми знищили 800 одиниць ворожої техніки. До нас вже приїздили компетентні в цій справі люди і все задокументували, але вирішили, що нагородять нас, як тільки всі військовослужбовці, що брали участь у цих спецопераціях, будуть демобілізовані.

Забезпечення у нас на належному рівні. Боєприпасами і технікою забезпечені в повній необхідності. Єдине, що техніка дуже стара і часто підводить у важкі моменти, але нічого не поробиш. Держава робить для армії все, що в її силах, і до цього потрібно відноситись з розумінням. Ми, наприклад, скинулись грошима і придбали собі у місцевого жителя автомобіль “УАЗ” для власних потреб – з’їздити за продуктами і таке інше. Непосильну ношу взяли на себе волонтери, за що їм велика вдячність і хвала. Ми, солдати, відчуваємо будь-яку найменшу допомогу від простих людей, які за допомогою волонтерів передають нам все необхідне на передову – це продукти харчування та одяг від дорослих, знаки гордості і переживання від дітей.

Окремо вдячний нашому волонтерському фонду “Джерело життя!”, який забезпечує мене одягом, взуттям і речами першої необхідності.

До мобілізації я поставився абсолютно спокійно, адже це громадянський обов’язок всіх чоловіків – захищати рідну землю. Не бачу ніякого сенсу ховатися від мобілізації, бо вважаю, що рано чи пізно доведеться дивитися в очі людям, які потребували допомоги. З часом дітям і онукам доведеться щось розповісти, а правда буде гіркою.

Ось такий він, Сашко з Антонівки, – щирий, відвертий, про війну розповідає з усмішкою. Слухаєш його і вже нічого не страшно. Страшно інше – ми часто бачимо як молоді хлопці віддають себе державі, проте майже винятковим є бажання допомогти з боку односельців – у більшості вони навіть не знають хто з їх односельчан воює на сході, окремі керівники сільгосппідприємств, інших установ і закладів зайняли позицію очікування. На слуху лише війна, волонтери, благодійність, прості люди, добровольці, мобілізовані. Але у мобілізованих вдома залишаються сім’ї, часто це жінки і діти, яким без чоловічої допомоги дуже важко. Іноді складається враження, що багато хто з нас ще не вирішив для себе куди їм рухатися в ситуації, яка сталася в державі. А вибір треба робити вже сьогодні. Завтра може бути пізно.

В.Воробєй. 

LEAVE A RESPONSE