Така слабка сильна жінка

Донька фронтовика-танкіста Лідія Яківна Лучко з дитинства звикла до військової дисципліни і порядку

Саме із спогадів про батька Якова Петровича Муравйова розпочалася наша розмова з Лідією Яківною.

-Батько, кадровий військовий, підполковник танкових військ, – каже Лідія Яківна, – учасник бойових дій, брав участь у штурмі Берліна, танкіст, який горів у своєму танку. Але доля дарувала йому життя, а разом з ним і мені з братом. Ще на фронті Якову Петровичу було запропоновано навчання у військовій академії, а він взяв і відмовився. Військової кар’єри не планував – його влаштовувало те, що мав. З самого дитинства дисципліна у нас була жорсткою. Батько дітей дуже любив – водночас і вимоги ставив досить сурові. Відтак, ми з братом Володимиром навчилися самостійності, вимогливості до себе, відповідальності і старанності.

Мама, Валентина Іванівна, корінна москвичка, за фахом медсестра, була мудрою жінкою, і підтримуючи батька у вихованні дітей все ж таки більше їх жаліла і навчала бути уважними і щирими до людей.

Донька у сім’ї Муравйових народилася 27 квітня 1955 року у Москві і якби не батькова служба і перевід до Шабо Одеської області, начальником штабу танкового полку, можливо б Красні Окни й не мали б такого чудового спеціаліста-терапевта як Лідія Яківна. Проте мала б Москва…

Росла вона, як я вже сказала в Шабо. Батько ніс службу, мама встигала і за дітьми наглядати (брат старший Лідії на 7 років) і працювати медпрацівником. Ще тоді, в дитинстві, вона так хотіла, щоб батьки гордились нею. Старанно вчила всі предмети, брала участь в усіх заходах, відвідувала різноманітні гуртки. Вже тоді знала, що треба бути найкращою, треба надіятись тільки на себе, бо цього вимагає дорослий світ.

Школу закінчила з золотою медаллю, і не вагаючись вступила до Одеського медичного інституту (інші інститути і професії навіть не обговорювалися).

-Буду лікарем і тільки терапевтом, – то я знала з дитинства, – каже Лідія Яківна. – Як і звикла – вчилася старанно. На першому ж курсі познайомилася з Валерієм Павловичем Лучком – відтоді ми разом уже 42 роки. А весілля відсвяткували, навчаючись на другому курсі, невдовзі у нас народилася донечка – Іринка.

-Молоді були, завзяті. – Пам’ятаю, коли вперше побачила Валеру він справив на мене особливе враження – бравий був парубок, тоді він лише повернувся з армії, за яким “бігали” дівчата юрбами, а він обрав мене. Так гарно залицявся… Дуже швидко в навчанні, і вже в сімей-них турботах, пройшли роки навчання. Отримавши свого чесно заробленого червоного диплома, і відпрацювавши рік в інтернатурі в Одесі отримали Луч-ки направлення на роботу спочатку до Ананьєва (там не було робочих місць для двох), а потім до Красних Окон. Отож у 1979 році подружжя Лучків по-селяється в нашому селищі, яке і стало їх малою батьківщиною.

-Більшість наших однокурсників прикладали максимум зусиль і зв’язків, щоб залишитися в місті Одеса, – каже Лідія Яківна, – а ми, ні. В село, так в село. Тоді

Красноокнянська лікарня поповнилася молодими лікарями подружніми парами – Санду, Дьякови, Нейки, Осадчі. Всі разом ми дуже часто зустрічалися, а які вечори відпочинку організовували, а КВК. Лікарня на той час мала спеціалістів всіх напрямків і треба визнати добрих спеціалістів. На сьогодні тільки ми, а ще Н.В.Санду працюємо в колективі лікарні.

-Не один рік на початку своєї кар’єри лікаря я працювала терапевтом у стаціонарі, – продовжує розповідь Лідія Яківна, – а в 1997 році була призначена начмедом – відтоді так і працюю на цій посаді. Та жодного дня я не залишаюсь без зустрічі з хворими, окремі з яких за ці роки стали моїми постійними пацієнтами і друзями. Я задоволена тим, що хвороби їх не прогресують і зустрічаємося ми частіше для профілактичних заходів. Є, звичайно, і складні випадки, коли лікування триває не один тиждень, а то й місяць.

-Я не можу відмовити нікому, хто до мене звертається, – каже Лідія Яківна, – а тому працюю до останнього відвідувача. Інколи це надзвичайно складно, адже доводиться суміщати і роботу адміністратора-керівника, і практикуючого лікаря. Я з перших днів своєї роботи продовжую навчатися. Курси підвищення кваліфікації не пропустила жодного разу – лише у Москві була три рази. Опрацьовую нові методики, щоб пацієнти Красноокнянської лікарні не відчували себе в чомусь обділеними. В разі необхідності звертаюся по допомогу до спеціалістів обласної лікарні і задоволена, коли мною поставлений діагноз підтверджується, а пацієнту надається вчасна допомога лікарів в обласних стаціонарах.

-Хоч ви мене і не питаєте, але я скажу, ні, я ні про що не жалкую, – підкреслює Лідія Яківна. – Тут, у Красних Окнах я вже стала своєю і прикіпіла до селища всією душею. Я вдома. Тут ми побудували будинок, обжилися, міцно пустили коріння…

Цікава деталь. Коли Лучки приїхали до нашого селища жили як і більшість тодішніх молодих спеціалістів на квартирі під солом’яним дахом. Потім отримали квартиру, а пі-зніше, як каже Лідія Яківна “за компанію” взяли ділянку під будівництво. І якщо більшості лікарів, які бажали будуватися ділянки виділили поблизу лікарні, для Лучків місця вже не вистачило отож будуватися довелося на значній відстані від лікарні, але також в гарному місці.

Сьогодні можна з упевненістю сказати, що Лідія Яківна Лучко успішна жінка. Вона завжди готова до нового дня, до нових справ, до нових перемог. На неї хочуть бути схожими, нею захоплюються, не виключається момент, що їй навіть заздрять, а хтось навіть побоюється. Та вона завжди відкрита до взаєморозуміння і компромісів. Така слабка сильна жінка…

Жінка завжди залишається жінкою і їй іноді хочеться бути слабкою. А може й краще побути слабкою? Хоч іноді. Чи таки краще бути сильною? Знаючи Лідію Яківну складно сказати, що вона буває слабкою. Бо навіть сильний чоловік, яким є її Валерій Павлович іноді потребує поради мудрої сильної жінки, яка допомагає прийняти важливе рішення, яка є другом і партнером по життю, бути впевненим, що якщо щось не вдасться йому, то це може зробити вона. Важливо знати, що у важкі часи вона зможе зціпити зуби і тягнути лямку разом з ним, а не опускати рук і впадати в істерику, бо вона, бачте слабка і ніжна. Лідія Яківна давно зрозуміла, що завдання жінки в подружжі не в тому, щоб штовхати чоловіка на підкорення висот, а щоб в разі невдачі підтримати його плодами свої власних звершень. Тому сім’я для неї як і медицина в пріоритеті.

На сьогодні онучка Лучків Олександра Дмитрівна вчиться на першому курсі Запорізьського медичного університету. Мріє бути лікарем як бабуся і дідусь, відтак, у сім’ї створюється династія. До речі, їх донька Ірина також закінчила фармакологічний факультет цього університету – працює строго за спеціальністю.

Як і Лідія Яківна колись, Олександра, при виборі професії чітко сказала: тільки медицина.

-Ми сподівалися, – каже Лідія Яківна, – що Олександра обере іншу професію. Вона чудово малює, її картини навіть виставлялися на показ в ізостудії. Були й інші серйозні захоплення. Однак…

Доля Лідії Яківни бути лікарем, допомагати, рятувати, дарувати здоров’я і життя. Вона вміє підтримати, розрадити, порадити і врятувати не лише від недуги, а й від необачного вчинку і необдуманого рішення за що їй вдячні колеги і співробітники.

-Без свого колективу, не знаю як склалася б моя кар’єра, – каже Лідія Яківна. – А тому у всіх своїх успіхах і досягненнях я вдячна всьому колективу лікарні. Я постійно відчуваю їх плече допомоги і розуміння. На перший же дзвінок прийдуть послухаються і допоможуть. Мене не підводить ніхто. Ні лікарі, ні головна медсестра, ні середній медичний персонал. Як спеціалісти – всі працюємо злагоджено і вміло. Я їм щиро вдячна за це.

На закінчення розповіді варто лише додати, що і Лідія Яківна ніколи не підводить колег є їх заступницею і координатором добрих справ в тому числі і як депутат районної ради кількох скликань.

Жінка! Така ж вічна і незбагненна, як зоряне оточення нашої планети. Скільки б ми не вдивлялися в зоряне небо, ми завжди відкриваємо в ньому непомічену раніше зірочку. Скільки б ми не спілкувалися, завжди відкриваємо для себе щось нове. Так було і в розмові з Лідією Яківною, ніби знаючи її як спеціаліста, чарівну жінку, маму, бабусю, з’ясувалося, що я нічого не знаю про неї. Отож сьогодні я лише трохи привідкрила завісу її світу.

В.Бузика.

1 коментар

  1. Я с института помню Лидию Лучко, мы вместе закончили Одесский медицинский институт им. Н. И. Пирогова в 1978 году, разъехались в разные края СССР, и знаю, что наши нигде не подводят! Так держать, быть всегда на переднем фланге нашего здравоохранения! Уважаю и люблю!

    Валерий Резничук

Залишити відповідь