Хроніки спецназівця

Шість років навчання в Одеській юридичній академії. Диплом. Випускний. 26 червня 2013 року – підписання контракту на службу в Кіровоградському полку спецпризначення.

Так починалася військова біографія Дениса Ігоровича Дорошенка. До речі, 26 червня – день народження Дениса і в цей день доля йому підготувала не одне випробування. Про службу у елітному спецпідрозділі він мріяв і був переко­наний що готовий до всіх тягот служби. А ще юнак і гадки не мав, що в ті літні мирні дні 2013 року над Україною вже збиралися грізні хмари війни. Яка війна? Ми живемо у мирній країні. Тоді не те що розмірковувати на цю тему було недоречно, а й навіть смішно. Однак…

 

На військовому полігоні хлопців “ганяли” не на жарт. А коли прийшла зима підготовка ще підсилилася. Їх, молодих хлопців, у повній викладці, зі зброєю при 20-градусному морозі вчили виживати на відкритій місцевості у палатках, постачання зброєю покращили і взагалі, молоді вояки відчули, що часи змінюються і їх вже готують не до придуманих боїв і не до умовного ворога. Звичайно, ніяких розмов на тему війни не було, але вона вже була поряд…

Коли почалися проблеми в Криму спецпризначенців перевели на казармений режим. Почалася мобілізація військовослужбовців, які вже пройшли службу. В один із днів надійшов наказ виступати в дорогу.

Перша зупинка – полігон в Чабанці поблизу Одеси. Потім одна з військових частин Одеси, потім знову Кіровоград через Миколаїв – і все це на жорстких і млявих УРАЛах. Вони петляли дорогами України не догадуючись, куди саме занесе їх доля, вірніше, наказ командування. Потім вертоліт і борт доставляє Дениса і тридцятьох його побратимів у Артемівськ Донецької області.

Після оглядин на місці навколишньої території через певний час їх на шкільних автобусах перевозять у військову частину, що розташовувалася у самому місті. Це було у квітні 2014 року.

Артемівськ місто обласного значення, вели­кий центр видобування кам’яної солі (понад 1/3 видобутку в країні). В Артемівську містяться НДІ «Сіль» і головний офіс «АртемСіль», тоді як соледобувні шахти розташовані в Соледарі. Також, як стало відомо вже тепер, у соляних шахтах знаходилися величезні склади зброї. Напевне саме цим місто приваблювало сепаратистів. Населення майже 80 тисяч осіб. Ще на початку квітня місто жило спокійним життям. Таким воно залишалося ще кілька тижнів.

Частина, де розмістили спецпризначенців була зовсім не готовою до вторгнення ворога. Величезна (40км) занедбана територія, законсервована техніка була більше схожа на склад металобрухту аніж на грізну броню. Військовий склад частини через кілька днів після початку військових дій на Донеччині різко зменшився: хтось з військових взагалі не вийшов на службу, а деякі залишили місто в невідомому напрямку… Адже в Артемівську вже добре було чути постріли і обстріли Горлівки.

 

ДорошенкоПершу спробу розвідати ситуацію навколо частини спецпризначенці помітили, коли звернули увагу на групу чоловіків у балаклавах, які намагалися вдерти­ся до частини. Їм дали достойну відсіч… Хоча на 30 вояків було лише три рації, ні, зброя була.

Далі події розвивалися більш жорсткіше.

Вночі хлопці почули специфічний гул.

-Це танк, – вигукнув хтось з хлопців. І відразу в повній бойовій стали на оборону частини. Але здійснивши три постріли майже навмання, танк відійшов. Хлопці відповідали вогнем з-за воріт на вогняні сполохи. Як потім з’ясувалося – було розстріляно ворота, здійснено ще кілька незначних руйнувань.

А от наступного дня в день народження Дениса, бій тривав кілька годин. Як підійшов танк до їх частини хлопці не чули. На гусениці танка ворог надів спеціальні гумові чехли і він став безшумним. П’ять разів ворог наступав, але вміло організувавши оборону спецпризначенці успішно відбили атаку без втрат з свого боку, встояли і ворог відступив. До речі, вистріливши, танк ховався у житловому масиві серед багатоповерхівок, точно знаючи, що українці по мирних жителях не стрілятимуть.

З кожним днем ситуація ускладнювалася. Місцеві не виходили на службу, приносили різного роду плітки, наводили паніку. Сиділи як у мишеловці нічого не знаючи, що робиться поруч в місті. Хлопці трималися. А потім до них призначили нового командира. Надійшло поповнення і, що головне, зброю отримали соліднішу. Почалися виходи в місто на па­трулювання. Бронежилети, які хлопці одягали на себе насправді були без металевих пластин, тобто одна видимість – навіть не кращої якості тканина.

Веселіше стало, коли знову прибуло поповнення. Як пригадує Денис, вночі навіть ті хто не ніс варту зовсім не спали – грали в карти, бо ворог саме вночі робив спроби захопити частину.

В один із днів надійшло повідомлення, що командира частини поранено і взято в полон. Денис разом з своїми найкращими друзями виїхали в місто рятувати командира. Тоді вони зустрілися з ворогом віч на віч. Ті роз’їжджали містом вільно, з автоматами, спочатку на­віть не ховаючи обличчя, і лише побачивши спецпризначенців надягли балаклави. У перестрілці, трьох ворогів було поранено (пізніше двоє з них померли в лікарні), одного, легко пораненого, хлопці забрали з собою в частину. Як виявилося, то були місцеві міліціонери, які перейшли на бік сепаратистів і почували себе в місті господарями, адже все і всіх знали.

 

Служба тривала. Більша частина Донеччини на той час вже була окупована. І хоча 6 липня 2014 року місто Артемівськ було звільнене від терористів це не гарантувало спокою його жителям і оборонцям. Розвідка, патрулювання, варта…

Червень. Спека за тридцять градусів. Троє спецпризначенців на чолі з Денисом у повній амуніції уже третій день несуть варту на даху одного з будинків Артемівська. Плавиться рубероїд, на якому лежать хлопці, жодної хмаринки на небі, вода яку брали на три дні – закінчилася, а зміна прийде лише завтра. Як вони терпіли все це? Відповідь одна – вони солдати і мусять…

Згадуючи цей і подібні моменти, Денис трохи ніяково посміхається, які почуття він відчуває відомо тільки йому, а наскільки вони складні і вбивчі для свідомості – то вже не відомо нікому.

20 липня, Дениса, разом з 30-тьма побратимами переправили в соляні шахти, доозброїли, а поті перевезли до Крамоторська. На той час у місті вже знову була українська влада.

Саме там стало відомо, що в районі Авдіївки загін найкращих бійців Кіровоградського полку було знищено точним попаданням ворожої міни у місце, де після успішного бою спецпризначенці обідали. Командири і всі вояки не хо­вали сліз, почувши цю трагічну новину.

 

Денису і його бойовим побратимам довелося ще не раз передислоковуватися До­неччиною, шляхами, які були вкрай небезпечними – моловідомими, майже не проїзними, де їх обстрілювали і чекали різного роду сюрпризи у вигляді розтяжок і мін. Коли проїжджали селами, найбільше раділи, коли діти їх вітали посмішками і помахом рук, а дорослі кидали на броню, хто цукерку, хто інші солодощі. Було і приємно, і водночас щемно до сліз: українці, на своїй землі воюють один проти одного, і у кожного своя правда.

Коли Дениса відпустили у короткотермінову відпустку після успішно виконаного завдання, на вільній території ледь зміг випрямитися, адже ходити у повний ріст у районі бойових дій небезпечно. Дома його чекали батьки, бабуся, дівчина, рідня…

Напередодні від’їзду знову у зону АТО, проводжаючи гостей в особливо емоційній обстановці, коли всі і плачуть, і сміються водночас – світ раптово зник із свідомості Дениса… До тями прийшов не скоро, а потім лікарні, госпіталь, крапельниці, уколи, медичні терміни, реабілітація і висновок – тимчасово не придатний до служби.

Від пережитого і побаченого щось там зламалося в його організмі, звичайно, медики знайшли цьому назву, але війна, ось головна причина хвороби Дениса і біда всіх нас українців, бо були не готовими воювати, втрачати синів, сваритися з рідними, які виявилися по різні сторони протистояння.

 

Життя без війни продовжується. Денис після госпіталю, зрозумівши наскільки тонкими є нитки життя, і що саме життя може бути дуже коротким – вирішив одружитися. З майбутньою дружиною вини зустрічалися ще з академії, вона його вірно чекала і весь час підтримувала під час служби, а зовсім нещодавно пода­рувала синочка. Відтак, тепер він і чоловік, і тато… Щоб забезпечити сім’ю Денис працює в.о.начальника виконавчої служби по місту Ладижин Тростянецького управління юстиції. Все нині гаразд та війна поруч… все там же на сході нашої держави…

Я розповіла історію Дениса Дорошенка у тій же послідовності, як розповідав її Денис. Я бачила і відчувала, що йому треба виговоритися, треба бути почутим. Бо війна то не смішки. А настільки складні переживання і емоції, що пережити їх самотужки, в одиночку надто складно, а, іноді й неможливо. Я вже не кажу про родину юнака – маму, батька, брата та сестричку, бабусю… Їх сльози і внутрішній біль – то окрема історія…

Нині Денис у батьківському домі, приїхав до Красних Окон на випускний до брата Дмитра, також планує підлікуватися трохи. Охоче допомагає родині у домашніх турботах… і уважно слухає новини. Щось таки тягне туди на Схід… Не зрозуміле, загрозливе… Війна триває, на жаль. І нікому не буде спокою поки там не буде миру, доки гинутимуть молоді хлопці…

В.Бузика.

Залишити відповідь