Окнянський ВІСНИК | Офіційний сайт

Районна газета для всіх

Рідний край "Красноокнянщина"

Як добре, що пам’ятають! Історія родини із села Садове

Заросли вже окопи і траншеї – щемні шрами страшної війни. Та не заростає пам’ять. І хай ніколи не марніє вона в забутті. Допоки не забудемо, не втомимося щодня – на свята і в будні – згадувати героїчних своїх батьків, дідів, прадідів – доти невмирущі душі фронтовиків завжди будуть з нами – плече в плече і до серця серце. Пам’ять – то животворне коріння нашого роду. І якщо не пересохне воно на безводді байдужості, вічно буде квітнути нетлінне зелень-древо нашого родоводу…

Садове – маленьке село на кордоні з невизнаним Придністров’ям. Сьогодні тут живе кілька десятків сімей, які поки що не збираються покидати рідне село, бо тут їх коріння, тут могили дідів і прадідів, а ті, хто за різних життєвих обставин попрощався з селом, до рідних хрестів повертаються хоча б раз на рік – на проводи. І як тільки доводиться зробити перший крок селом – спогади поглинають. Не так давно це село було гамірним від дитячих голосів, по господарськи міцним і красивим… найкращим, бо воно рідне.

Я розмовляю з корінною садівчанкою Світланою Шидловською у дівоцтві Папук. До рідного села вона приїжджає обов’язково поклонитися рідним могилам.

-Історія нашої родини в Садове бере свій початок у 1924 році, коли Агафія Захарівна та Євдоким Конович Ніколаєві переселилися з нинішнього Придністров’я на плодючі українські землі, – каже Світлана Григорівна. – Тоді чимало сімей з Молдови переселилися на окнянщину і почали нове життя. В сім’ї Ніколаєвих уже підростало четверо дітей. А тут, в Садове, народилося ще двоє, у тому числі і наймолодша – моя мама, Ольга Євдокимівна.

-Будучи малою дитиною я вслухалася в розповіді дорослих, – продовжує Світлана Григорівна, – але запам’ятала тільки найголовніше. Село тоді було хазяйським, так сказали б нині. Жили і вели господарство українці, молдавани, німці. Так, у селі було німецьке поселення, жили німці заможно, господарювали гарно – робили все дуже досконало. Їх будинки, навіть сараї і господарські прибудови були грамотно вибудовані і доглянуті.

-У родині дідуся і бабусі Ніколаєвих діти були грамотними. Один із синів Семен гарно вчився у школі, вступив до Балтського педучилища і перед війною навіть встиг попрацювати вчителем в Садівській школі, а Устин вивчився на агронома. Та прийшла війна і чотирьох синів Устина, Семена, Федора і Григорія родина провела на фронт, кожного у свій час. Першим було призвано на строкову службу у 1940 році Семена (фото), який пройшов всю війну, але не дожив до її завершення всього кілька днів – 6 травня 1945 року, гвардії молодший лейтенант штурман літака-винищувача  від важких ран помер у госпіталі міста Конотоп. Та першу похоронку сім’я отримала на зятя – чоловіка старшої доньки – Герлака Гавриїла Спиридоновича, який загинув у березні 1945 року в Чехії – там і похоронений. Моя тітка, Єлизавета Євдокимівна, залишилася вдовою з п’ятьма дітьми.

Інші сини повернулися додому. Федір Євдокимович Ніколаєв разом з дружиною вчителювали у Ставрівській школі до 1974 року. Устин Євдокимович – був чудовим агрономом майже все своє життя пропрацював агрономом у селі Великокомарівка Великомихайлівського району. Мав чималу кількість нагород як за бойові дії так і за час звитяжної праці. Григорій – жив і працював у рідному селі, більше 30 років очолював садівську комплексну бригаду. Помер у 1992 році.

-По лінії мого батька – у родині Папук – також підростало п’ятеро синів, – каже Світлана Григорівна. – На фронт було призвано Василя, Савелія, Григорія… Григорій загинув у січні 1945 року…

-Отож приїжджаючи до рідного села, – продовжує Світлана Григорівна, – я ставлю свічку і гостинець за всіх померлих і загиблих. Цього року проводи співпали з Днем Перемоги. Ще більш сумно і гірко… Та приємні хвилини гордості за рідне село все ж довелося пережити, і тому що в рідне село навідалася, і тому що на кладовищі з’явилася доглянута могила з пам’ятником  всім полеглим у війні односельцям – то сільський голова Світлана Григорівна Маліновська потурбувалася. До сліз приємно, що пам’ятають, що вдячні за перемогу, що кожен з нас, приїжджих, може помолитися і схилити голову у поклоні і своїм рідним, і односельцям, спасибі, Світлано Григорівно. Адже саме ця могила викликала у мене цілий ряд спогадів і захотілося ними поділитися. А головне, від імені всіх нині живих односельців вдячна Римарівському сільському голові С.Г.Маліновській за вірну пам’ять про визволителів…

Останніми роками дедалі частіше лунають пропозиції про переформатування Дня Перемоги. Останній бастіон радянської ідеології – «великий міф війни» – зазнає чимдалі більшої критики разом з «малими міфами», з яких він зітканий. Та не все так однозначно, коли йдеться про «останню крапку» Другої Світової – Перемогу, бо чи не кожна славна українська родина віддала своїх синів і дочок на вів­тар перемоги над гітлеризмом. І їх ми зобов’язані пам’ятати. І ми пам’ятаємо…

В.Бузика.

LEAVE A RESPONSE