Я з дітьми поділюся добром… — 60-річчя Галини Митрофанівни Лазурко

Як часто ми розмовляємо з дітьми про добро? Про прості споконвічні істини, які сповідувати і дуже легко, і надзвичайно складно водночас?..

У нашому тривожному сьогоденні проблема добра і зла стала особливо актуальною. Чого у світі буде більше – залежить від кожної людини. Звичайне розуміння цього, взяте як світоч у житті, обов`язково змінить його на краще!

Якось Марк Твен сказав, що доброта – це те, що може почути глухий і побачити сліпий. Особливо важливим, поняття доброти є у випадку, коли ти вчитель, і налаштовуєш своїх учнів на те, що людська доброта здатна творити справжні дива: зцілювати від душевних мук і недуг, додавати впевненості і радості, розмальовувати життя яскравими фарбами. Головне – в думки і серце впустити добро. І тоді неодмінно захочеться підтримати ближнього у скрутну хвилину, поділитися посмішкою і добрим словом, допомогти нужденному – просто так, безкорисливо, не вимагаючи нічого у відповідь, не задля вдячності, а для збагачення свого духовного світу…

Галина Митрофанівна Лазурко, вчитель вищої категорії, старший вчитель Красноокнянського НВК 1 квітня відзначає свій ювілей – 60 років, 41 з яких вона віддала школі, вірніше, дітям. Її доля тісно пов’язана з долями її учнів, з колективом школи.

-У нас дуже гарний колектив, — каже Галина Митрофанівна. – Кафедра початкових класів то справжня сім’я, у якій радість і смуток навпіл. Я не знаю, що робитиму без них, якщо доведеться розпрощатися з роботою. Бо коли приходжу до школи, зустрічаюся з колегами і дітьми — забуваю про всі недуги, негаразди і поганий настрій… І взагалі, все моє життя – школа.

Так, школа то не тільки робота, то і родина Галини Митрофанівни, бо на красноокнянщину вона потрапила за направленням після закінчення Балтського педучилища, відтак, нікого з рідні тут не мала. Родове коріння її (батьківську хату вона покинула в 14 років) походить з Кодимщини, де народилася, закінчила школу і вирішила, що хоче бути вчителем.

-У нашій сім’ї вчителів не було, — каже Галина Митрофанівна. – Батько працював механіком у колгоспі, мама – кухарем у дитсадку. Я здійснила мрію батька – це він дуже хотів аби я була вчителем. Дійсно, направлення отримала в Красноокнянську  Цеханівку, але там не затрималася і через кілька днів була направлена в Антонівську школу, де мені довірили клас комплект (32 учня) в молодшій школі села Нагорне. Добре пам’ятаю, як мене гарно зустріли в Антонівці, а в Нагорному – взагалі я була як вдома. Добрі, щирі і дуже дружні люди — допомагали у всьому.

 

Саме в Нагорному Галина Митрофанівна зустріла свою долю, ні, вона вийшла заміж не за місцевого хлопця, а за юнака Іллю, який приїхав в село, будучи студентом, на будівництво відгодівельного комплексу (студентський будзагін). Юнак з Чернівців залишився тут, на красноокнянщині, і разом з дружиною почали будувати сім’ю і власну долю.

-Якось в село приїхала з перевіркою інспектор відділу освіти і зробила мені суттєве зауваження, — згадує Галина Митрофанівна. – На задньому дворі школи я сушила дитячі речі, на той час ми жили тут же, в школі, в сусідній з класом кімнаті. Маленька дитина підростала, звичайно, треба було прати і сушити речі. Після того я враховувала кожну деталь, розуміючи, що живемо при школі.

-Борис Борисович Штутман, який також у той час завідував методичним кабінетом відділу освіти теж долучився до вирішення моєї долі, — продовжує розповідь Галина Митрофанівна – допомагав, радив, мудро вирішував питання, даючи дієві поради, якими я користуюся донині.

Чотири роки Галина Митрофанівна відпрацювала в Нагорному, а потім переїхала з сім’єю до Красних Окон. Кілька місяців працювала в дитячому садочку, а пізніше перейшла до української школи на групу продовженого дня.

-У мене були чудові колеги-наставники: Домбровська В.В., Раковська Г.С., Шпилюк М.С., і звичайно ж — Ліля Іллівна Боржемська. До речі, з Лілею Іллівною, ми подружилися відразу і пронесли цю дружбу через все життя. Був такий випадок, мої дівчата-колеги, дізнались, що у нас з чоловіком наближається ювілей подружнього життя і влаштували нам справжнє весілля… І хоча з чоловіком ми прожили вже разом 40 років, той ювілей згадуємо з найтеплішими словами вдячності.

Різних можливостей і підготовки дітки потрапляли в класи Галини Митрофанівни і за будь-яких обставин вона працювала з повною віддачею сил і старання.  Було й так, що вчила всіх дітей у родині (старших, середніх, молодших), а ще, через роки зустрічала своїх випускників, які вже ставши батьками, приводили до неї власних дітей.

-Якось, у нашій паралелі мені попався найслабший клас, клас вирівнювання – так його називали, — розповідає Галина Митрофанівна. – Довелося попрацювати… Але, коли я його випускала, запам’ятала слова тодішнього директора школи В.М.Гаманюка: ці діти зірок з неба не хапають, але вони людяні. Мені поталанило в житті саме на людяних дітей і батьків – у всі роки роботи. Я за це щиро вдячна Богу.

Галина Митрофанівна охоче розповідає про своїх вихованців, з якими підтримує міцний зв’язок. Радіє їх успіхам і досягненням.

-За роботою я часто повторюю дітям слова – ви зможете, ви обов’язково все зможете, якщо будете намагатися йти вперед за будь-яких обставин, — каже Галина Митрофанівна. -Ці слова кажу і собі, а ще твердо знаю, що коли трапиться впасти треба підійматися і йти далі. Без руху вперед немає життя – батькова школа.

Подружжя Лазурко народили і виховали власних діток – сина Володимира і доньку Олену. Нині бабусю з дідусем радує двійко онуків – Іллюша і Машенька. На жаль, проживають вони в Одесі отож, звичайно, Лазурки скучають за своїми рідними.Зображення без підпису

Життя занадто коротке для того, аби витрачати його на марні справи. На щастя, це добре розуміє багато людей, які вміють допомагати у біді, дарувати радість ближньому, піклуватися про того, хто поруч, відчувати біль інших як свій власний. Свого часу при школі діяв вокальний ансамбль, заняття в якому для Галини Митрофанівни були особливо до душі — вона любить і вміє співати. Співаючи разом з колегами, вона і відпочивала, і сил набиралася, і душу свою відкривала, даруючи прекрасне слухачам.

Галина Митрофанівна вчить дітей добру, а значить розуміти і відчувати всі ті цінності, які допомагають особистості розвиватися. Кажуть, що в маленькому дитячому серці здатне прорости будь-яке насіння. Кожна насінинка може розквітнути чарівною квіткою, зробивши серце дитини добрим, ласкавим, ніжним. А може, на жаль, зарости чорним колючим чортополохом зі злим, безжалісним серцем. Адже Зло теж не спить. Хоча воно й ліниве, і встає значно пізніше, усе ж устигає порозкидати зле насіння… Головне — хто з тобою поруч, коли в дитячому серці проростає зерно…  Адже який засів – такі і сходи…

В.Бузика.