Як часто ми розмовляємо з дітьми про добро? Про прості споконвічні істини, які сповідувати і дуже легко, і надзвичайно складно водночас?..

У нашому тривожному сьогоденні проблема добра і зла стала особливо актуальною. Чого у світі буде більше – залежить від кожної людини. Звичайне розуміння цього, взяте як світоч у житті, обов`язково змінить його на краще!

Якось Марк Твен сказав, що доброта – це те, що може почути глухий і побачити сліпий. Особливо важливим, поняття доброти є у випадку, коли ти вчитель, і налаштовуєш своїх учнів на те, що людська доброта здатна творити справжні дива: зцілювати від душевних мук і недуг, додавати впевненості і радості, розмальовувати життя яскравими фарбами. Головне – в думки і серце впустити добро. І тоді неодмінно захочеться підтримати ближнього у скрутну хвилину, поділитися посмішкою і добрим словом, допомогти нужденному – просто так, безкорисливо, не вимагаючи нічого у відповідь, не задля вдячності, а для збагачення свого духовного світу…

Галина Митрофанівна Лазурко, вчитель вищої категорії, старший вчитель Красноокнянського НВК 1 квітня відзначає свій ювілей – 60 років, 41 з яких вона віддала школі, вірніше, дітям. Її доля тісно пов’язана з долями її учнів, з колективом школи.

-У нас дуже гарний колектив, – каже Галина Митрофанівна. – Кафедра початкових класів то справжня сім’я, у якій радість і смуток навпіл. Я не знаю, що робитиму без них, якщо доведеться розпрощатися з роботою. Бо коли приходжу до школи, зустрічаюся з колегами і дітьми – забуваю про всі недуги, негаразди і поганий настрій… І взагалі, все моє життя – школа.

Так, школа то не тільки робота, то і родина Галини Митрофанівни, бо на красноокнянщину вона потрапила за направленням після закінчення Балтського педучилища, відтак, нікого з рідні тут не мала. Родове коріння її (батьківську хату вона покинула в 14 років) походить з Кодимщини, де народилася, закінчила школу і вирішила, що хоче бути вчителем.

-У нашій сім’ї вчителів не було, – каже Галина Митрофанівна. – Батько працював механіком у колгоспі, мама – кухарем у дитсадку. Я здійснила мрію батька – це він дуже хотів аби я була вчителем. Дійсно, направлення отримала в Красноокнянську  Цеханівку, але там не затрималася і через кілька днів була направлена в Антонівську школу, де мені довірили клас комплект (32 учня) в молодшій школі села Нагорне. Добре пам’ятаю, як мене гарно зустріли в Антонівці, а в Нагорному – взагалі я була як вдома. Добрі, щирі і дуже дружні люди – допомагали у всьому.

 

Саме в Нагорному Галина Митрофанівна зустріла свою долю, ні, вона вийшла заміж не за місцевого хлопця, а за юнака Іллю, який приїхав в село, будучи студентом, на будівництво відгодівельного комплексу (студентський будзагін). Юнак з Чернівців залишився тут, на красноокнянщині, і разом з дружиною почали будувати сім’ю і власну долю.

-Якось в село приїхала з перевіркою інспектор відділу освіти і зробила мені суттєве зауваження, – згадує Галина Митрофанівна. – На задньому дворі школи я сушила дитячі речі, на той час ми жили тут же, в школі, в сусідній з класом кімнаті. Маленька дитина підростала, звичайно, треба було прати і сушити речі. Після того я враховувала кожну деталь, розуміючи, що живемо при школі.

-Борис Борисович Штутман, який також у той час завідував методичним кабінетом відділу освіти теж долучився до вирішення моєї долі, – продовжує розповідь Галина Митрофанівна – допомагав, радив, мудро вирішував питання, даючи дієві поради, якими я користуюся донині.

Чотири роки Галина Митрофанівна відпрацювала в Нагорному, а потім переїхала з сім’єю до Красних Окон. Кілька місяців працювала в дитячому садочку, а пізніше перейшла до української школи на групу продовженого дня.

-У мене були чудові колеги-наставники: Домбровська В.В., Раковська Г.С., Шпилюк М.С., і звичайно ж – Ліля Іллівна Боржемська. До речі, з Лілею Іллівною, ми подружилися відразу і пронесли цю дружбу через все життя. Був такий випадок, мої дівчата-колеги, дізнались, що у нас з чоловіком наближається ювілей подружнього життя і влаштували нам справжнє весілля… І хоча з чоловіком ми прожили вже разом 40 років, той ювілей згадуємо з найтеплішими словами вдячності.

Різних можливостей і підготовки дітки потрапляли в класи Галини Митрофанівни і за будь-яких обставин вона працювала з повною віддачею сил і старання.  Було й так, що вчила всіх дітей у родині (старших, середніх, молодших), а ще, через роки зустрічала своїх випускників, які вже ставши батьками, приводили до неї власних дітей.

-Якось, у нашій паралелі мені попався найслабший клас, клас вирівнювання – так його називали, – розповідає Галина Митрофанівна. – Довелося попрацювати… Але, коли я його випускала, запам’ятала слова тодішнього директора школи В.М.Гаманюка: ці діти зірок з неба не хапають, але вони людяні. Мені поталанило в житті саме на людяних дітей і батьків – у всі роки роботи. Я за це щиро вдячна Богу.

Галина Митрофанівна охоче розповідає про своїх вихованців, з якими підтримує міцний зв’язок. Радіє їх успіхам і досягненням.

-За роботою я часто повторюю дітям слова – ви зможете, ви обов’язково все зможете, якщо будете намагатися йти вперед за будь-яких обставин, – каже Галина Митрофанівна. -Ці слова кажу і собі, а ще твердо знаю, що коли трапиться впасти треба підійматися і йти далі. Без руху вперед немає життя – батькова школа.

Подружжя Лазурко народили і виховали власних діток – сина Володимира і доньку Олену. Нині бабусю з дідусем радує двійко онуків – Іллюша і Машенька. На жаль, проживають вони в Одесі отож, звичайно, Лазурки скучають за своїми рідними.

Життя занадто коротке для того, аби витрачати його на марні справи. На щастя, це добре розуміє багато людей, які вміють допомагати у біді, дарувати радість ближньому, піклуватися про того, хто поруч, відчувати біль інших як свій власний. Свого часу при школі діяв вокальний ансамбль, заняття в якому для Галини Митрофанівни були особливо до душі – вона любить і вміє співати. Співаючи разом з колегами, вона і відпочивала, і сил набиралася, і душу свою відкривала, даруючи прекрасне слухачам.

Галина Митрофанівна вчить дітей добру, а значить розуміти і відчувати всі ті цінності, які допомагають особистості розвиватися. Кажуть, що в маленькому дитячому серці здатне прорости будь-яке насіння. Кожна насінинка може розквітнути чарівною квіткою, зробивши серце дитини добрим, ласкавим, ніжним. А може, на жаль, зарости чорним колючим чортополохом зі злим, безжалісним серцем. Адже Зло теж не спить. Хоча воно й ліниве, і встає значно пізніше, усе ж устигає порозкидати зле насіння… Головне – хто з тобою поруч, коли в дитячому серці проростає зерно…  Адже який засів – такі і сходи…

В.Бузика.