І на тім рушникові…

IMG_9527

Останній місяць є особливо насиченим для мене на зустрічі і спілкування з людьми неординарної долі і вподобань. Провівши кілька годин у їх товаристві я немов напилася джерельної води і вдихнула цілющого повітря – настільки цікавими, іноді драматичними були їх долі і розповіді. Інколи сльози туманили очі – це тоді, коли вела відверті розмови з хлопцями, які повернулися з АТО, а іноді, навпаки – переповнювала радість, коли співрозмовники як і я раділи самій зустрічі і можливості просто порозмовляти і комусь відкрити свою душу.

Минулого тижня я знову була в Гавиносах, цього разу у сільської майстрині Марії Костянтинівни Кожухар, про яку мені розповіла і запросила в гості вчителька Л.П.Кіріца.

-Обов’язково приїдь, і напиши про цю жінку, – переконувала мене Людмила Павлівна, – її вишивка і килими ручної роботи то справжні шедеври. Тепер, на жаль, в селі ніхто цим не займається.

IMG_9500Марія Костянтинівна зустрічає мене посмішкою і відразу веде в хату, аби показати всі свої роботи. А вони скрізь: на стінах, підлозі, ліжках, на постільній білизні і віконних шторах та фіранках, а ще на портретах, вишитих, безперечно, на сорочках і, звичайно, рушниках… Куди не глянь до тебе свої голівки повертають квіти, бо саме квіткові орнаменти найбільш охоче вишиває майстриня.

-Я й зараз вишиваючи відпочиваю, – каже Марія Костянтинівна. – Просять односельці щось вишити ось я й стараюся – відмовити не можу. Та й подобається це мені. Схиляюся над вишивкою і забуваю про все…

Зазначу лише, що моїй співрозмовниці 74 роки, болять хворі ноги, уже погано слухаються руки, але вона твердо тримає голку і підбирає яскраву нитку ніби то саме її життя, його тривалість і різнобарвність…

Народилася Марія тут, в Гавиносах у 1941 році у багатодітній родині – п’ятеро дітей росло в сім’ї. Батька забрали на фронт і звідти він не повернувся – загинув. Мама, як могла ставила дітей на ноги. Марія була наймолодшою. Пізнала всього – життя і било, і обдаровувало.

IMG_9514Був випадок, коли особливо важко жилося їх сім’ї, в село із Станіславки прийшли якісь люди і попросили маму віддати їм наймолодшу дочку. Старша сестра першою стала цьому на заваді, – що їстимемо ми, те й вона, нехай живе вдома. І Марія залишилася в сім’ї.

-Якби батько був живим можливо по іншому склалося б моє життя, – каже Марія Костянтинівна. – А так всього доводилося домагатися важкою працею. Можливо тому Бог дає мені сили нині, що в дитинстві і юності я багато бідувала…

Заміж вийшла за однокласника, якого чекала з армії кілька років. Він також ріс сиротою – батько загинув на фронті. Отож все, що нині нажито – то результат її з чоловіком важкої праці – збудували хату, а потім кухню, прибудови… Самі своїми руками робили все від фундаменту до оздоблення. До речі, будинок Марії Костянтинівни відрізняється від сусідських розмальованими стінами ззовні – їх веселять ті ж квіткові орнаменти змайстровані і розфарбовані руками господині.

Чотири роки тому її чоловік Андрій Федорович помер, залишивши її саму на чималому господарстві, якому треба давати лад.

-Допомагають діти, – каже Марія Костянтинівна, – їх у мене троє, двоє синів і донька. – Живуть, щоправда, не в селі. Але приїжджають, провідують…

IMG_9505Вишивати Марія Костянтинівна почала в дитинстві. Тільки ниток не було вдосталь. А потім, коли подорослішала і мала вже сім’ю, старалася прикрасити оселю вишивкою. Малопривабливі віконні штори розмальовувала і вишивала, отож вони розквітали як квіти в садку. Простирадла, наволочки, рушники – все вишивала.

-Якось до чоловіка прийшла односельчанка Надія Унтілова з проханням виточити голку для ковроткацтва, – продовжує розповідь Марія Костянтинівна. – І мій Андрій зробив тоді таку ж голку і мені: Будеш і ти робити килими, – сказав. І я таки навчилася. Відтоді ми не купували килимів я їх робила власними руками з ниток.

Марія Костянтинівна все це розповідає з посмішкою, згадує, як сама вчилася і як вже сама вчила. Однак нині вишивкою і ковроткацтвом у селі крім неї не займається ніхто.

-Жаль, молодь не виявляє бажання вчитися цій справі, – каже Марія Костянтинівна. – Дожилися в селі до того, що підкоротити штани чи прострочити сорочку – нікому. Швачок немає. А так як я це вмію то до мене і сьогодні приходять односельці, щоб виконала належну роботу.

Марія Костянтинівна замолоду працювала, як і більшість молодиць у селі, в полі. Вирощували буряки, кукурудзу, соняхи. Скільки обробила тих гектарів не порахувати, а зараз на селі відсутня робота, коли таке було?..

IMG_9515Потім Марія Костянтинівна працювала у швейній майстерні, до речі, шити вона також навчилася самотужки. А вже в літньому віці – у Гавиноській сільській раді землевпорядником, звідти і на пенсію вийшла.

На селі життя ніколи не було легким для тих, хто хоче тут жити і мати відповідно від того зиск. А Марія Костянтинівна завжди хотіла, щоб і хата у неї була найкраща і діти, добре одягнені і чемні, і чоловік доглянутий. Відтак, робота роботою в колгоспі, а вдома завжди було своє господарство, город… Треба було годувати сім’ю. Дні і ночі працювала і споміж цього всього вона знаходила час для рукоділля. Звідки сили бралася…

Доля Марії Костянтинівни дуже схожа на долю сотень жінок того часу. Непосильна праця щодень у колгоспі і вдома, будівництва, городи, худоба, але завжди на зорі свіжий хліб з печі, молоко, а вечором в клубах репетиції хор-ланок, драматичних гуртків. Виїзд в поле і з поля обов’язково з піснею. Було ж так!

Тепер на селі тиша і хмурі люди, які пораються на власних городах і доглядають власну худобу. Але і на це не всі здатні…

Та я трохи відійшла від розповіді про свою героїню. Марія Костянтинівна просто чудова співрозмовниця – її слухати не переслухати. Так, її роботи прекрасні, бо зроблені з любов’ю і бажанням, та все ж, прекрасною є сама майстриня, яка їх зробила. Людина ось основний шедевр, адже найпрекрасніші творіння мистецтва творяться Людьми з великої літери, нікчемам того не дано. Отож основним акцентом моєї розповіді є не роботи, а сама майстриня – Марія Костянтинівна Кожухар.

В.Бузика.

Залишити відповідь