Окнянський ВІСНИК | Офіційний сайт

Районна газета для всіх

Герої нашого часу

І хлібом, і цвітом, і прадідом-дідом гріє душу село, моє рідне село…

І розпач, і сльози, і… надія

Могутні дуби помирають тихо і непомітно… Коли помирає дуб, всі ті, кого він годував, кому давав прихисток, приречені або на голодну смерть, або на поневіряння в пошуках кращої долі. Дуб – опора маленького світу. Село – опора великого світу. Більшість сіл в Україні, на жаль, переживають занепад. Багато колись квітучих колгоспних садиб, які давали людям молоко, м’ясо, борошно, овочі і фрукти перетворилися в порослі бур’янами пустелі…. Якщо помре село, що буде з великим світом?

IMG_8455

Пишу ці рядки, а перед очима притихла, замріяна у весняному пробудженні Володимирівка. Село, яке доживає віка у куточку між трьох районів – Красноокнянського, Фрунзівського і Котовського, донедавна, ще й Ананьївського. Сумно… і соромно, ніби це ми винні у тому що до цього села і його жителів нікому немає діла. Йдемо центральною вулицею села разом з давнім другом газети Наталею Андріївною Могильовською у повні тиші, бачимо порожні добротні будинки, де донедавна жили трудолюбиві господарі: будувалися, доглядали городи, вирощували худобу і птицю, працювали в колгоспі. Стільки сил вкладено у кожний будинок, як гамірно тут було колись… А нині нас вітають порожні віконниці і вітер, що гуляє по кімнатах. Над зруйнованими стінами літніх кухонь, сараїв кружляють птахи, як душі колишніх господарів, які не можуть заспокоїтися, спостерігаючи у що перетворилися їх рідні домівки.

До сліз щемно… Село помирає.

IMG_8452

-Усе минає, минає і життя, яке колись вирувало у кожному дворі села, – тихо каже Наталя Андріївна. -Щоразу, буваючи на спустілому подвір’ї, серце розривається від споминів, як же колись тут було добре, завжди чисто і затишно у хаті, надворі багато худоби.

А тепер мертва тиша, чагарник, вибиті вікна, розграбоване усе, що можна було забрати. Життя зупинилось, не горітиме вже вогник у печі, не потріскуватимуть дрова, не запахне випечений у печі хліб.

Сум, розпач та сльози — ось що переповнює душу. Помирає село, залишається в серці тільки пам’ять, а ще, десь там, далеко в підсвідомості надія…

Останній представник забутої професії

У тихій розмові підходимо до двору одного із старожилів села Івана Григоровича Дарієнка. Дідусь зустрічає нас на подвір’ї.

IMG_8442-Дідусь Іван, – каже Наталя Андріївна, – і Аполітова Віра Дем’янівна – єдині жителі села, які знають, що таке колгоспне тваринництво, бо майже все своє життя пропрацювали на фермі. Уявляєте, лише двоє жителів села можуть розповісти, яким тоді було село і господарство.

-Я скажу одне, дружно і весело ми жили і працювали, – каже Іван Григорович,– правду кажуть, що як би важко не працювали для відпочинку час завжди знайдеться, якщо вміти його вдало використовувати. Бувало ми між доїнням корів у свята столи накривали прямо в корівнику. Приносили хто що мав і веселилися.

-Все трудове життя і моє, і моєї покійної дружини Надії Петрівни, – розповідає дідусь, – пройшло на фермі. Вона працювала дояркою, а я – скотарем. Сучасні сільські діти вже й слів таких не знають не те що значення. Виростили трьох дітей – двох синів і доньку. Віка доживаю поряд з одним із них – Сергієм. Маю гарних невісток, онуків. Благо, діти мають роботу. А ще вдома худоба, птиця – як без них на селі.

-Село було великим (на три кілометра розтяглося), працюючих вистачало на два колгоспи, – продовжує розповідь Іван Григорович. – Життя – важке, бо і на роботі і вдома працювали не покладаючи рук, але чи то молодість, чи віра в краще життя, яке мало таки от-от настати, допомагало, але ми не втрачали сили духу. Ферми, тракторні бригади розбудовувалися, а люди… Добрі, щирі і дуже працьовиті народжували дітей і село мало майбутнє.

Мусимо підтвердити – час змінив майже все в селі крім душевності і щирості людей. Вони у Володимирівці особливі.

Бачити сонце в тіні

Має людина в собі такий живчик – бажання робити добро… Помічали? Коли зробиш кому бодай маленьке добро, і самому стає на душі легко, чисто. Казали колись, – що у людини на плечі, і на лівім, і на правім, сидить невидимий… товариш Дух, так його назвемо. Один сидить, підказує: роби добро, а другий у друге вухо нашіптує, підбиває на зло… Думаєте, зараз їх нема? – Носимо й зараз. У кожного з нас «щось» сидить на плечі, і на лівому, і на правому… До якого тільки дужче дослухаєшся…

IMG_8486Це не мої слова. Це Олесь Гончар у романі «Собор» вустами одного з героїв. Однак згадалися вони мені не випадково. Бо познайомившись з родиною Канащуків з Володимирівки – Олексієм Дмитровичем та Любов’ю Федорівною переконалися – і на лівому, і на правому плечі у них один Дух – саме добро і мудрість простого сільського трударя.

Так вже вийшло, що в передостанній із днів Масляної ми завітати на млинці саме до їх господи. І в дружньому родинному колі – дітей, онуків, кумів провели щасливі години спілкування. Бо Масляна – чудова нагода зустрітися з родичами, старими друзями чи новими знайомими та приємно провести час за кавою з млинцями.IMG_8480

На сьогодні їх родина є чи не основним осередком села. Бо тут крім вже згаданих старшого покоління Канащуків, живуть їх діти – два сина і донька, а ще семеро онуків. Побудувавши будинок для себе Олексій Дмитрович поряд звів будинок старшому синові і купив молодшому. Відтак, всі Канащуки живуть поряд. Це дружня родина, в якій поважають старших і люблять та бережуть молодших.

Глава сімейства Олексій Дмитрович все свідоме життя пропрацював водієм в колгоспі. Спочатку в Антонівці, потім у Ставровому, потім знову у Антонівці, бо їх господарство то укрупнювали то навпаки розукрупнювали. Володимирівка, а потім і Антонівка були таким собі додатком, яким розмінювалися власть імущі. Працював спочатку на ГАЗоні, який «бігав» куди пошлють лиш не швидко. Саме за рулем свого газончика побачив світ, навіть Москву. А потім пересів на швидкого і міцного КАМАЗа.

-Зовсім інша річ, – каже Олексій Дмитрович. – Відрядження були частими і далекими. А потім мене направили аж на Кавказ, на заготівлю риби. Так, колгосп імені Жданова, що в Новосамарці за його голови Коритного мали в Поті рибний цех. Сайнерами рибу ловили і якщо встигали доставити її на берег вчасно (протягом кількох годин) відправляли на продаж як харчовий продукт, а якщо затримувалися в морі, тобто продовжували вилов – вона ставала непридатною до вживання і перероблялася на корм свиням. Ось цю рибку ми і возили з цеху до залізниці, де вона вантажилася в вагони і відправлялася на красноокнянщину на найбільші свинокомплекси.

-Одного разу і я була в Поті, – каже Любов Федорівна, – разом з чоловіком. Побачила Грузію, помилувалася морем і зустріла на березі землячку. -Світ таки тісний, українців можна зустріти скрізь і я в цьому переконалася.

До речі, Олексій Дмитрович І Любов Федорівна у шлюбі прожили 41 рік. Познайомившись у рідному селі Олексія Дмитровича – Володимирівці, довго не зустрічалися (всього кілька місяців) і зіграли весілля. Олексій тоді лише повернувся з армії, а Любов після закінчення Котовського медичного училища була направлена у Володимирівку фельдшером. Вінчання проходило у сільській церкві тоді її лише відкрили після довгого забуття. Отож їх свідоцтво про шлюб у Володимирівській церкві має номер один.

IMG_8488Я вже казала, що у подружжя Канащуків троє діток. Сини Сергій і Павло працюють старший водієм, а менший механізатором у СВК «Колос». Невістки – Ірина Михайлівна та Людмила Володимирівна – вчителі. Одна працює в Антонівській школі, інша в дитсадку Володимирівки вихователем. Донька Канащуків Зоя теж педагог, нині у декретній відпустці, виховує трьох діток – синів. А загалом у Олексія Дмитровича і Любові Федорівни з 7 онуків лише за одним – Дмитром буде збережено прізвище Канащук. Це найбільше радує діда.

І мені знову нагадався «Собор» Олеся Гончара: «Бо ми хоч бідні, але горді. Живемо в тіні, але сонце бачимо»… Бо Канащуки і їх односельці сонце таки бачать. Якось не помітно у розмові з родинного життя ми перейшли до проблем села, району. Прості сільські люди, а розмовляють грамотно, чисто і з розумінням теми. Зрозуміло, людина живе в певному соціумі і відокремити власне життя від життя району, держави в цілому неможливо. Отож заговорили, що виживають люди на селі завдяки городам та худобі, і самим прохарчуватися легше і на продаж вистачає. Однак випасати худобу стає все важче не вистачає пасовищ – все розорано. Загалом, прогресу в селі не те що не бачать – його немає і якби не школа (нехай навіть і початкова), життя тут зупинилося б взагалі. До речі, в двох класах комплектах з 1 по 4 клас уже кілька років підряд навчаються одні хлопчики – дівчаток жодної. В садочку, щоправда, є кілька, але чи підуть вони у перший клас у Володимирівку це ще питання.

Є питання і в тому, що у перший клас Володимирівські діти ходять у рідному селі, до Антонівської, а також Ставрівської шкіл. Чому так? Так вирішили батьки.

У розмові з гостинними господарями час пробіг швидко, а нас ще чекали в родині Анатолія Володимировича та Галини Іванівни Котлінських

Життя любить терплячих

Володимирівка рідне село для обох. Батько Галини Іванівни був бібліотекарем, надзвичайно обізнана і мудра людина, відтак донька взяла від батька все найкраще, а коли прийшов час обирати професію довго не думала, вирішила бути вчителем. Закінчила педучилище і стала навчати маленьких діток у рідній школі. З того часу минуло вже 29 років. Тепер у неї клас-комплект. Із самих хлопчиків і у тому класі навчається синок Сергійко та онук Стасик. Саме так. І називають маму і бабусю Галиною Іванівною.

IMG_8504

Старший син Котлінських Олександр проживає також в рідному селі, має двох діток. А донька Ольга, закінчивши Південноукраїнський педагогічний університет вчителює в Одесі. Щоправда, нині вона в дикретній відпустці і гостює у батьків у Володимирівці.

Знайомлячись з Котлінськими ми знали, що господар – Анатолій Володимирович воїн-інтернаціоналіст, прослужив у Афганістані два роки за виключенням перших трьох місяців після призову.

IMG_8501Згадуючи ті роки Анатолій Володимирович небагатослівний. Хоча враховуючи, що в Афганістані він служив у 1980-1982 роках, це так би мовити самий початок тих буремних років. Службу проходив у інженерно-саперних військах. Заступництво Боже і батьківська молитва зберегли його життя і здоров’я. Додому повернувся навіть без поранень, хоча поряд смерть була завжди.

Працював з повною віддачею завжди, бо знав дружині і дітям він єдина опора і помічник. Відтак, як і в молоді роки влітку він в полі – і на тракторі, і на комбайні, а взимку – кочегар в школі. Людина він совісна, сумлінна і як і дружина дуже комунікабельна.

У розмові ми також повернулися до сільських проблем, вірніше, шкільних. Бо все сільське життя пов’язане дуже тісно зі школою.

-Наші дітки і маленькі і старші, – каже Галина Іванівна, – мають змогу навчатися в трьох школах – Володимирівській, Антонівській, Ставрівській. Щодо старших, не скажу нічого, вибір у них менший. А от щодо малечі, переконана, малюкам краще навчатися у рідній школі. Елементарно, часу на сон і відпочинок у них, навчаючись вдома, більше. Однак батьки вирішують, де їх діткам краще…

-Щоденні кілометрові відстані, які наші діти долають до шкіл, – каже Анатолій Володимирович, – не є для них корисними. А коли настає зима і дорогу припорошує снігом або коркою ожеледиці вони змушені йти на гору пішки, а то й взагалі залишатися вдома. А до Володимирівської школи завжди можна дійти – молодшим. Отож доводиться і дітям, і вчителям, і батькам напрацьовувати в собі терпимість і смиренність.

Без перебільшення, щодо цієї ситуації у Володимирівці з школами є певні маніпуляції дорослих. Свої амбіції вони задовільнили, а чи подбали про дітей, спірно.

-А загалом, люди у нас дуже добрі, дружні – каже Галина Іванівна. – Ми не живемо, ховаючись за височенними огорожами з вовкодавами на подвір’ях, ми дружні, роботящі, останнім ділимося один з одним. Бо разом виживати легше. Безперечно, ми хочемо кращої долі для своїх дітей. І були б дуже радими доживати віка у рідному селі поряд з дітьми.

Поспілкувавшись з володимирівцями, ми покидали село із змішаними почуттями. Такі чудові люди, таке примарне майбутнє села. Так би мовити неозброєним оком видно, село гине і від того знову стало невимовно сумно і соромно… Село помирає, як той могутній дуб – повільно і болісно.

В.Бузика.

P.S. Інформуємо райдержадміністрацію. В Красноокнянському районі є таке славне село – Володимирівка з не менш славними і щирими людьми. Так от. Вас тут не бачать роками і не тільки керівництво, а бодай найменших «служивих» в чиї посадові обов’язки входить хоч певною мірою цікавитися життям людей чиї інтереси ви ніби відстоюєте на всіх рівнях, вірніше зобов’язані відстоювати. У селі працює початкова школа (два класи-комплекти), садочок з різновіковою групою, бібліотека з працівником на 0,25 ставки та клуб, з працівником на 0,5 ставки. Люди невиїзні – рейсовий автобус не ходе ні до Красних Окон, ні до Котовська. Цю тему самі володимирівці закрили для себе, бо ніхто їхати за кількох людей не береться. Віднедавна, не працює ФАП (медпрацівника тут уже не було певний час, а от санітарку, яка доглядала приміщення на 0,5 ставки – звільнили нещодавно). Елементарно, зеленки купити ніде. Поштове відділення відсутнє. Газ сюди не возять і щоб заправити балон треба їхати… хто куди може собі дозволити. Водопостачання – криниці. Обслуговує людей єдиний магазин приватного підприємця з Красних Окон.

Висновок – час тут зупинився на рівні дев’яностих 20 століття.

Ми маємо жити по новому, отож, що нового ви можете запропонувати володимирівцям і як плануєте покращити їх життя?

СЕЛО:

 

LEAVE A RESPONSE